Якоб вирішує любити
- Автор: Флореску Каталин Дориан
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книги-XXI
- ISBN: 978-617-614-134-1
- Переводчик: Юрий Богданович Прохасько
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Якоб вирішує любити». Краткое содержание книги:
Це історія про любов і дружбу, втечу і зраду, про те, як здатність любити може дати людині силу винести всі поневіряння. Якобова історія, що розгортається в часовому проміжку від кінця 20-х до початку 50-х років XX ст., виростає до родинного епосу, який пружно, в яскравих і фантастичних образах розповідає історію Обертинів упродовж 300 років, починаючи від Тридцятирічної війни в Лотаринґії.
Наприкінці ХVIII ст. Якобові предки, як і тисячі інших, шукаючи кращого життя, вирушили в небезпечний шлях з Лотаринґії у Банат, в надії здобути там щастя і власну землю. Якоб стає свідком боротьби за владу і майно, його зраджує власний батько, він втрачає своє перше кохання. Та знову й знову знаходяться люди, які допомагають йому вижити в історичних випробуваннях — диктатурах і депортаціях з їх гротескними і катастрофічними наслідками — і зважитися почати все спочатку.
В цій ніжній та захопливій книжці ми також знаходимо неймовірний концентрат європейської історії.
Образ світу, що ніяк не може втихомиритися.
* * *
Вона випромінювала авторитет, що не потребував ніяких виправдань чи доводів. Тим-то й було для мене те друге, розказане Раміною народження не менш вірогідним, ніж перше. Те, що батько не відігравав у ньому ніякої особливої ролі, було мені навіть до вподоби.
«Ти не народився на купі гною. Твої народини були чудесніші, ніж ти гадаєш, Якобе», — казала вона, коли я щотижня приносив їй курку і хліб, борошно, картоплю, буряки, помідори, капусту і яйця, які мама докладала ще поверх домовленого.
Перші роки життя я провів, одужуючи від нескінченних хвороб. І щоразу мама кликала Раміну, якій після Господа Бога довіряла найбільше. Я став для Раміни чимось на кшталт страхового полісу, а кількість харчів, які мама зобов'язувалася надавати їй до мого повноліття, зростала в міру її лікувальних успіхів. За зцілення від запалення легень їй пообіцяли десяток яєць, від хронічної бігунки — пляшку самогону, щомісяця і аж до мого повноліття.
«Я всіх їх виходила, — любила вона вихваляти своє мистецтво. — Тільки молодому Ґеорґу нічим не змогла зарадити, тому, який собі обидва ока вистрелив. Навіть оклади робила йому з трави, що називається життєве зілля. Зазвичай вона навіть мертвих на ноги ставить, але йому не допомогла. Хоча сліпим він видавався мені щасливішим, ніж доти. Та й взагалі, наше село, здається, відповідне місце для самогубців і невдах».
Того дня, коли у нас із запізненням почалася війна, я знов напакував для неї повний міх і вирушив до Циганського пагорба. Оскільки парохове радіо зіпсувалося, мир протривав у нас майже на півдня довше. Півдня, коли ніхто не вмирав, а в Європі панував мир. Посушливе літо добігало кінця, польовий сторож уже готувався до сезону бур, а Непер мішав свої порошки в задній кімнаті дому. Корчмар Зеппль звертав увагу своїх спраглих відвідувачів на другу вивіску, що з'явилася в шинку: Їж, і пий, і веселись — та в політику не лізь.
Півдня ми не чули Навовчового голосу. Батько з управителем були десь у млині, який він наказав збудувати, щоб не залежати від інших. На полях сільські хлопці в одностроях вправлялися у війні за нашу справу. Війні, яка в той день, коли насправді вибухла, видавалася нам безкінечно далекою.
Їхній наставник, учитель Кірш, муштрував їх тим самим свистком, яким ганяв нас на уроках гімнастики. Вони кидалися на землю, стрибали у висоту, та однак виглядали малесенькими рисочками у велетенському краєвиді, який просто терпів людину, відколи вона там заіснувала. А часто і вбивав. Можна було насміхатися з найзапекліших серед нас, однак їхня зброя стояла напоготові, прихилена до старої пересохлої криниці.
Я виходив на вулицю з міхом за плечима, та вже за кілька метрів, коли мене ніхто не міг бачити, був змушений знов його скинути. Насправді я брехав, коли вдавав перед батьками, ніби набиваю міх ущерть, бо, попри мої тринадцять, не мав би сили навіть зрушити його з місця.
Та й Раміна ніколи не нарікала, що я обділяю її принаймні на половину з того, що вона розглядала як по праву належне. Кому як не їй було знати мою дихавицю і мої кволі м'язи. В мене тіло і організм — любив повторювати батько — як у старого діда, а не в юнака. Усі в родині потиху погодилися з тим, що до старості я не дотягну.
Є різні способи хворіти: тихцем і мовчки, так ніби ховаючи від інших якусь незмивну ганьбу. Або ж, навпаки, хриплячи й бухикаючи, ніби виставляючи напоказ важке дихання, наповнені слизом, набряклі бронхи, гаряче, запалене тіло — наче нескінченний ритуал власної немочі. Я належав до тих, хто страждає тихо, тільки щоб іншого разу викликати неабиякий переполох. І все ж я не був нещасливим.
Увесь шлях до Циганського пагорба я радше волік той міх за собою, аніж ніс на плечах. Його слід — широкий і чіткий — щоразу виднівся у поросі від рогу нашої садиби, де я скидав міх, аж до стежки, що вела нагору до Раміни. Щоп'ятниці пополудні той слід тягнувся через село, так ніби залишений велетенським равликом. Він вів попри церкву й корчму, повз стайні й комори, що тим часом вже належали нам, попри роздоріжжя до млина і повз школу. Потім слід залишав село, перетинав його межу — ту уявну лінію, якої ніхто не бачив, але всі дуже добре знали.
Через кількасот метрів він зненацька уривався, так ніби той, хто залишив його, раптово розчинився в повітрі. В тому місці треба було перестрибнути через зарослий бур'янами й польовими квітами рів, щоби на протилежному боці втрапити на ледь видну стежину. Я перекидав міх, причому він здебільшого падав у рів, а потім розбігався й сам — але долітав не далі, ніж моя ноша. Врешті мені часто доводилося випихати його нагору, а потім самому вилазити з рову.