Якоб вирішує любити
- Автор: Флореску Каталин Дориан
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книги-XXI
- ISBN: 978-617-614-134-1
- Переводчик: Юрий Богданович Прохасько
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Якоб вирішує любити». Краткое содержание книги:
Це історія про любов і дружбу, втечу і зраду, про те, як здатність любити може дати людині силу винести всі поневіряння. Якобова історія, що розгортається в часовому проміжку від кінця 20-х до початку 50-х років XX ст., виростає до родинного епосу, який пружно, в яскравих і фантастичних образах розповідає історію Обертинів упродовж 300 років, починаючи від Тридцятирічної війни в Лотаринґії.
Наприкінці ХVIII ст. Якобові предки, як і тисячі інших, шукаючи кращого життя, вирушили в небезпечний шлях з Лотаринґії у Банат, в надії здобути там щастя і власну землю. Якоб стає свідком боротьби за владу і майно, його зраджує власний батько, він втрачає своє перше кохання. Та знову й знову знаходяться люди, які допомагають йому вижити в історичних випробуваннях — диктатурах і депортаціях з їх гротескними і катастрофічними наслідками — і зважитися почати все спочатку.
В цій ніжній та захопливій книжці ми також знаходимо неймовірний концентрат європейської історії.
Образ світу, що ніяк не може втихомиритися.
* * *
Зазвичай моя невеличка подорож минала без пригод, я наближався до Раміни етапами, перепочивши під деревом, або на нагрітому сонцем камені, або й просто у високій траві. Але того дня все було інакше.
Я зупинився передихнути за повіткою з реманентом і саме намагався зловити курку, яка користала з найменшої нагоди уникнути своєї долі. Їй залишалося всього два дні, а потім вона зігріє шлунки Раміні й Сарело. Хіба що Сарело порішить її раніше, щоб перевірити гостроту своїх ножів. Кури були його улюбленими об'єктами для випробування.
Юні вояки і вчитель Кірш підкралися до мене, так ніби до ворога, якого треба захопити зненацька. У цьому вони мали вправність — та все ж, не мине й кілька років, і більшість із них занесуть до села ногами вперед.
— Ти ганьба нашого села. Тягаєш кури циганці й ходиш босий, ніби її син, — почав глузувати один із них.
— Ми їй винні, — відказав я.
— Шваб циганці взагалі нічого не винен.
Вчитель тримався осторонь, але пильнував своїх підопічних — так, як господар невгамовних цуценят попускає їм повідок, аби вони вволю награлися. Зі схрещеними на грудях руками і в низько насунутім на лице кашкеті він стояв, прихилившись до повітки.
Юнак, що заговорив зі мною — я знав його тільки здалеку — підняв мене, так ніби я зовсім нічого не важив. І перекинув другому, а той третьому.
— Он літає курка, а зветься вона Якоб! — закричав вдоволено один.
— Зараз її обпатрають! — відгукнувся інший. Так тривало якийсь час, аж поки за знаком учителя вони не впустили мене на землю.
Я встав і хотів утекти, але вчитель покликав мене на ім'я. Він підійшов, присів навпочіпки і обтріпав мене від порохів.
— Якобе, замість носити рушницю, ти носишся з курми. Хіба німецькі хлопці так роблять?
Оскільки я мовчав, він перепитав наполегливіше:
— То роблять чи ні?
— Ні, пане вчителю.
— Чому ж тоді ти так робиш?
— Я ще замалий для рушниці. Мені тільки тринадцять.
— Скоро буде війна. Може, навіть завтра. І тоді кожному німецькому хлопцеві доведеться володіти зброєю і бути фізично справним.
— Батько каже… — почав був я.
— Що там твій батько каже — нам байдуже. Вони з твоїм дідом більше думають про себе, ніж про народ. Довго так діло не піде. Як гадаєш?
— Не знаю, пане вчителю.
Він розвернув мене, заправив мені сорочку в короткі штанці й обтріпав ззаду.
— Ми ж не хочемо, щоб твій батько щось зауважив, чи не так?
— Саме так, пане вчителю.
— Як вітається німецький юнак?
— Гайль Гітлер, пане вчителю.
— Добре, побачимося завтра в школі. Не забудь зробити уроки. І взуйся принаймні в порядні черевики, якщо вже не маєш чобіт.
Ані разу вчителів голос не затнувся, жодного разу не перевів він подих, як то зазвичай робив через астму.
Котрийсь з його молодиків зловив курку, що тим часом мирно дзьобала на полі травичку, і приніс назад. Він підняв її високо над головою, як трофей, але я знав, що він задумав. «Курку на горло!» — вигукнув він. То була улюблена гра наших сільських хлопчаків. Життя пернатої раптом з двох днів скоротилося до нецілих півгодини. Однак їй пощастило.
Хлопець, напевно, не з нашого села, бо я його зовсім не знав, випустив птаху з рук, угледівши щось, що розпалило його азарт більше, ніж худа налякана курка. Через поле із картонним пуделком в руках йшла сербська дівчинка. Я ніби знав її побіжно — вона ходила зі мною до школи — але й не знав, бо вчилася вона в румунському класі, який займався в тому самому приміщенні, відгородженому від нас завісою.
Я знав, що вона живе десь на краю села і помагає своїй матері-кравчині. Її часто було видно в селі, з сукнями і костюмами в руках, які вона комусь відносила. Та й дідо носив штани і камізельку, пошиті її матір'ю. Молодик наздогнав її кількома стрибками, вхопив за руку і притягнув до нас. Потім вернувся і підібрав пуделко, яке вона з переляку зронила на землю.
Дівчина заклякла, тільки в очах зачаївся невимовний страх, і підборіддя ледь-ледь тремтіло. Я навіть ніколи не думав, що хтось може бути ще менший і слабший за мене, але саме такою вона була. В неї було широке лице, очі, немов наведені вугіллям, і густі, майже зрослі, брови.