Пригоди Романа та його друзів на Дріоді

Місце, що вони на нього повернулись, вже не було узбережжям. Вода відступила і її вже практично ніде не було видно, скрізь залишилось тільки розкидане сміття та вивернуті дерева, що то тут то там лежали під гарячим промінням Раміду, розкарячивши своє погнуте та покручене коріння та брудну поламану крону. Тільки далеко на обрії синіла її блакитна смужка. І було невідомо, чи то вже річка увійшла у своє попереднє русло, чи то ще видніється її розлив.

Але діти не стали над цим замислюватись. Зараз їх турбували зовсім інші справи, найголовнішою з яких була тема, як протягти фургон крізь чагарники, яку вони почали обговорювати після того як поїли, розвівши багаття, та попили чаю, який вже майже закінчувався. Але після тривалого утримання діти дозволили собі цю розкіш.

Потім хлопець, залізши до фургона та перевіривши там все всередині, почав запрягати у нього вже добре відпочилого та помітно повеселілого Террі.

Діти завантажили цілий лантух горіхами та, кинувши на місце, що надало їм прихисток у часи розпачу, прощальний погляд, Рома, Тася та їхні друзі вирушили у дорогу.

Маленька кавалькада, минувши пальми, до кожної з яких брат з сестрою підійшли та обняли її, почала обережно спускатись у долину.

— Глянь, — Тася раптом торкнула брата, що йшов поряд із нею, ведучи за кільце Террі, за плече та показала рукою вперед. Хлопець, що не відривав очей від стежки, щоб благополучно звести тваринку у долину, підвів на сестру погляд та, прослідкувавши за помахом її руки, відразу ж присів від побаченого.

— Напевне, Дріода ніколи не перестане нас дивувати та вражати! — простогнав хлопець, намагаючись звестись на ноги, бо ззаду на нього напирав фургон, який почав котитись за інерцією. — Але як таке може бути? Це ж попросту незбагненно!

— Але факт є факт. Навколишній світ поміняв своє обличчя.

У долині замість колючих чагарників тепер зеленіли широкі, всіяні білими, жовтими, блакитними, червоними та бузковими квітами, луки, на узбіччях яких росли, вкриті ніжним рожевим цвітом, груші та яблуні. Поміж лук жовто-білою стрічкою вилась дорога, широка та зручна, добре вкатана сотнями коліс.

Роман, який вже трохи відійшов від пережитого шоку, здвигнувши плечима, разом з Террі, досягши долини, ступив на дорогу, яка тільки що з’явилась, ніби звичним рухом відрізав до вечері шматок хліба.

Повітря було напоєне пахощами зеленої трави та яскравою палітрою ароматів квітів, що вигравали своїми кольорами під щедрим промінням Раміду, тішачи очі своїм розмаїттям. Колеса фургона весело та швидко котились по дорозі, злегка підстрибуючи на ресорах. Террі, прядучи вухами та широко роздуваючи вологі ніздрі, легко тяг його за собою. Не знаючи кому дякувати за це диво, діти просто радісними очима дивились на чудову природу Дріоди, яка щоразу підносила їм чудесні сюрпризи.