Брати Кошмарик, Магістр і я

— Вам не можна розмовляти.

— Не можна. Але в мене дуже важлива справа. Я напишу листа. Нехай хто-небудь із вас прийде до мене.

— Ми дуже зайняті. А можна прислати магістра?

— Звичайно. Привіт!

— Бувайте здорові.

Я заговорився й не помітив бабусі, яка вже довго стояла біля мене, тримаючи в руках склянку з напареним зіллям для горла. Коли я швидко заховав люльку, бабуся ступила крок до мене й перехилила голову набік, наче мудрий птах.

— Дитино моя, — сказала вона, — ти ніколи не курив люльки, а тепер, якраз коли в тебе катар горла, ти починаєш курити? Що мені робити: викликати «швидку допомогу» чи міліцію?

І від хвилювання вона зробила великий ковток із склянки. Я підняв угору руки, показав на склянку й схопився за

скроні.

— То оце так? — образилась бабуся. — З якоюсь дурною люлькою ти можеш розбалакувати, а з рідною матір'ю не хочеш? Не хочеш сказати: «Обережно, це напар із зілля». Видно, не хочеш. Діждалася. Навіщо смикаєш себе за ті вбогі рештки волосся? Я не такі напари пила. Нічого зі мною не станеться. На здоров'я.

Вона поставила склянку біля дивана, і хоч я благально вимахував блокнотом і ручкою, пропонуючи розмовляти пошепки, ображена бабуся вийшла з кімнати й при цьому якось дивно трясла головою. Зрештою, нічого незвичайного в цьому не було. Просто знаємо ми ці фокуси, зігравши свою велику сцену, вона затрусилась од сміху.

А тепер у квартирі запанувала чудова тиша.

Вимкнуті телефони мовчали. На вулиці було спокійно. Собаки, мабуть, спали. Бабуся, очевидно, повинна була добро висміятись, перш ніж знову зазирнула до мене, і я нетерпляче чекав цього. На папірці я вже приготував прохання, які стосувалися кількох важливих справ.

Насамперед я зворушливо вибачився за непорозуміння з люлькою і напаром із зілля… Я написав усього чотири речення, але бабуся перечитала їх разів із п'ять, і помітно було, що ласкаві слова були мов мед для материного серця.

Вона погладила мене по лобі.

— Мучить тебе це вигадане запалення горла, тобто горлечка?

Я похитав головою, що ні.

— Це добре.

Вона знову зазирнула в блокнот.

— Я повинна абсолютно нікого не впускати до квартири — за винятком листоноші й молодої блондинки в джинсовій сукні? Нехай буде так. Листоноша, це зрозуміло. Але навіщо тобі молода блондинка?

Я притулив палець до губів — таємниця. Бабуся похитала головою.

— Знаємо такі таємниці. А якщо прийде якась шатенка чи брюнетка? То не впускати? Гаразд. Не впущу, навіть коли то буде англійська королева. А ще що? Ага, дуже просиш гого-лю-моголю. Для цього я вимагаю, щоб ти подав своє свідоцтво про народження й довідку про щеплення віспи, а також свідоцтво про одруження, права водія зі штемпелем, що ти заплатив сто злотих, і печаткою. Звичайно, кругла печатка. Краще не впускати собак? Чому? Зможеш порозмовляти на мигах з Массумі і азбукою Морзе з Ренні. Волієш читати книжки? Нехай буде так. Я сама займуся собаками. А ще що? Відповідати по телефону, але з дитячої кімнати. Ти є вдома тільки для Кристини й Агнешки з Анджеєм. А для мене тебе немає?