Переспівниця

— Вибачте, — мовила я, протискуючись крізь натовп.

Питання часу? Чи все-таки Плутарх мав рацію? Невже

ці люди наслідують мої дії?

Повернувшись на свою житлову площу, я розкрила один із пакетів — там був тонкий матрац, постільний набір, два комплекти сірого одягу, зубна щітка, паста, гребінець і ліхтарик. Вивчивши вміст двох інших пакетів, я пересвідчилася, що вони мало чим відрізняються, але до їхнього складу входило два набори одягу — один сірий і один білий. Зрозуміло, що білий одяг призначався для мами і Прим, адже вони, якщо виникне потреба, допомагатимуть лікарям. Застеливши ліжка, я поскладала одяг і повернула пакети на склад. Не знала, що мені робити далі, тому почала вивчати наступне правило.

3. Чекайте на подальші інструкції.

Всівшись на підлозі, я схрестила ноги й почала чекати. В кімнату повільно вливався безперервний потік людей, які займали й облаштовували свої місця. За кілька хвилин кімната була натоптана людьми. Може, мама з Прим залишаться на ніч із пацієнтами? Та ні, навряд чи. Вони були в списку, отже, повинні ночувати тут. Я уже почала хвилюватися, коли нарешті з’явилася мама. Я пошукала поглядом у неї за спиною Прим.

— А де Прим? — запитала я.

— А хіба вона не тут? — здивувалася мама. — З лікарні вона повинна була йти просто сюди. І вийшла на десять хвилин швидше за мене. Де вона? Куди вона могла подітися?

Я на мить заплющила очі, намагаючись уявити її маршрут, як часто робила на полюванні. Ось вона почула звук сирен, кинулася на допомогу пацієнтам, кивнула, коли їй звеліли спускатися в бункер, а тоді, опинившись на сходах, завагалася. Але чому?

Мої очі різко розплющилися.

— Кіт! Вона повернулася по нього!

— О ні,— простогнала мама. Та ми обидві знали, що так і було. Ми почали протискуватися між людей, які потоком лилися в бункер. Здалеку було видно, що охорона готується зачинити товсті металеві двері, повільно крутячи з обох боків залізні колеса. Тільки-но ці двері замкнуться, ніщо в світі не змусить солдатів відчинити їх знову. Можливо, це навіть буде їм непідвладно. Безцеремонно розштовхуючи людей, я гукала до солдатів, щоб вони зачекали на мене. Щілина між двома половинками дверей поступово зменшувалася; залишилося всього кілька дюймів, аж тут я просунула в шпарину руку.

— Відчиніть двері! Випустіть мене! — заверещала я.

На обличчях солдатів відбився переляк, і вони трохи

притримали двері. Протиснутися назовні я не могла, та принаймні пальців мені не прищемили. Скориставшись нагодою, я протиснула в щілину плече.

— Прим! — заверещала я. Мама благала солдатів відчинити двері, а я вертілася, намагаючись пролізти назовні.— Прим!