Ранок дня не визначає [Денят не си личи по заранта - uk]

— Гадаю, що й вам подадуть те саме, — каже німець, роблячи знак кельнерові в білому смокінгу.

— Мені не треба, — відказує Мод. — Я б випила «спрайту».

«Спрайт». Одна з численних марок лимонаду. Загадкове слово, здатне зіпсувати мені настрій.

Обід минає мляво, незважаючи на зусилля Дейзі пожвавити розмову. Цього разу вона коментує чутку про те, що нібито десь у США викрадено якусь кількість збагаченого урану.

— Не розумію, чому ти так хвилюєшся, люба, — кидає Мод, на мить перестаючи жувати. — Хіба то твій уран?

— Невже ти не розумієш, що, може, в цю мить якась злочинна банда вже виготовляє десь свою першу атомну бомбу? — запитує Дейзі, і її великі сині очі розширюються від жаху.

— Я б із задоволенням допоміг їм, — добродушно каже Ерліх. — Не у виготовленні бомби, а на подальшому етапі.

— На якому це «подальшому етапі»? Коли настане черга скидати її на наші голови? — запитує дівчина, куйовдячи своє буйне золотисте волосся.

— Не скинуть, не бійся, — заспокоює її Мод. — Я не вірю, що вони вгатили в ту бомбу такі гроші тільки для того, щоб подивитися, як ті гроші випаровуються в простір.

— Саме так, — ліниво підтверджує німець. — Прибутки реалізуються не дією, а загрозою дії. Священний шантаж.

— А якщо вони все-таки вирішать скинути свою бомбу? — наполягає Дейзі.

— То нехай скидають, — знизує плечима Ерліх. — Бомба, люба моя, така ж невинна річ, як таблетка сахарину: її запускають в атмосферу — й готово! Відмінність лише в тому, що шипить вона трохи сильніше й, крім того, розчиняючись сама, розчиняє ще й усе довкола. Але це вже деталі.

— Ви чуєте? «Деталі»! — картинно обурюється дівчина.

Німець знову знизує плечима:

— Дорослі — як діти. Не хочуть розуміти, що абсолютно однаково — помирати від грипу чи від бомби.

— Від грипу помирають окремі люди, друже, — вирішує подати голос Мод, покінчивши з телячим філе.

— Хіба тільки окремі люди? — посміхається Ерліх… — Тих окремих людей іноді налічуються мільйони. Згадайте про пандемії.

— І все-таки людство не дуже боїться грипу, — заперечує моя дама.

— Невже ви серйозно вважаєте, що комусь є діло до всього людства? — знову посміхається німець. — Хіба вас особисто так дуже непокоїть доля всього людства? Оплакують людство, але на ділі кожний тремтить за себе. З нами, кажуть, хай уже буде як буде, а от діти… а от діти…

— Замовкни! — накидається на нього Дейзі. — У тебе були свої діти?

— Може, й не було, але це не заважає мені знати, що діти становлять для тебе інтерес тільки поки ти сам живеш. Діти — то дурниці! Власна шкура — ось за що всі тремтять. Чи не так, гер Каре?

— Шкода, коли так, — бурмочу я.

— І ви теж — «шкода»! А от саме це й врятує ваше людство.

— Що саме? — питає Мод.

— Страх за власну шкуру. Через цей клятий страх ми ніколи нічого не доводимо до кінця. Як і під час В'єтнаму.

— Ну, якщо ви були у В'єтнамі… — іронічно зауважує дама.