Ранок дня не визначає [Денят не си личи по заранта - uk]

За прикладом туристів ми з Мод товчемося переважно в закладах біля кафедрального собору й прогулюємося пішохідною зоною. Це такий собі досить просторий і дуже довгий коридор, обрамлений торговельними вітринами, прикрашений барвистими неоновими написами й заповнений юрмами перехожих, покупців і роззяв.

Ми належимо до категорії роззяв. Я — з примусу, а Мод — з природної жіночої цікавості до всього, що може прикрасити чи спростити побут. В даному випадку це, так би мовити, байдужа цікавість, без прагнення щось придбати.

— Ви, здається, цікавитеся сумками, — кидаю я, коли ми зупиняємося біля вітрини фірми «Саламандра». — Коли я вас побачив уперше, ви теж стояли біля магазину жіночих сумок.

— Так, але не заради сумок.

— Це ясно. А як ви мене розпізнали?

— Не було ніякої потреби розпізнавати вас. Я стежила за вашим автомобілем, знаючи, що людина, яка вийде з нього, — то мій об'єкт.

— Ви стежили за мною ще від «Чорного цапа»?..

— Облишмо ці спогади, — відповідає Мод, переходячи до наступної вітрини.

Наступна, або чергова вітрина — з ювелірними виробами, отже, цілком заслуговує на жіночу увагу. І, поки дама милується тими цяцьками, я знову пускаю пробну кулю:

— Що б ви сказали, якби я запропонував вам вибрати щось собі за мій рахунок?

— Не бачу підстав, щоб ви це робили. Після того, як я вас пустила до своєї спальні…

— І все-таки уявіть собі, що я це зроблю.

— Звичайно, відмовлюсь.

— Ви не любите діамантів?

— Я не люблю підкупу.

— При чому тут «підкуп»?

— Ніколи нічого не дають задарма, Альбере. Хіба щось зовсім нічого не варте. А діаманти мають ціну.

— Мабуть, ви й справді не дуже любите їх. Хоча носите діамантовий перстень.

— Я б не стала витрачати гроші на діамантовий перстень, — зауважує Мод, повільно рушаючи далі вздовж вітрин. — Це подарунок колишнього чоловіка.

— У вас був щедрий чоловік, — бурмочу я, намагаючись уникнути зіткнення з хлопчаком, який мчить на роликах просто на мене. В останню мить хлопчак різко звертає, задоволений, що налякав мене, й прямує до наступної жертви.

— Він не був скнарою, — чую голос Мод.

— Однак випивав… — висловлюю здогадку.

— Так, у межах дозволеного.

— Тоді він був садистом.

— Ні, не був і садистом.

— Отже, залишається класична причина: зрада.

— І цього разу помилилися, — ледь помітно всміхається жінка. — Ви, певно, спеціалізуєтеся на вгадуванні походження й фаху.

— Гаразд, здаюся, — кажу я.

— В такому разі ходімо до кав'ярні — отут, за рогом.