Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
– Ну, не дуйся, не хочу тебе обідить, – поправилася Тоська і раптом зойкнула: хлопець там, у синьому, повалив дівчину на синю траву, плаття в неї задерлося, оголюючи надміру стрункі ноги. – Безвстидство ж яке! – прошепотіла Тоська захоплено. – І треба таке показувать, щоб вам добра не було!
Знову завмерла, але там, у синьому, діло далі не пішло, а вже їхав трактор, а за кермом сидів той-таки хлопець, трактор гуркотів і грозився розтрощити своїм могутнім тілом і синю землю й увесь телевізор.
– А-а-а-ах! – позіхнула Тоська, ніби на крилах знялася, наче підхопило її й винесло з цієї хати, повної мертвосинього світла, понад сволок, що випустив із губи темну бульку електричної лампи, аж понад дах у вологий сильний вітер: побачила на мить освітлений дворик і чоловічу постать: згинався та розгинався, махаючи над головою яскравою блискавочкою сокири, світліла купа свіжопоколеного дерева; Тоська різко й сильно полетіла назад, а коли приземлилася на свого стільця, коли знову загусла в холодцюватому світлі, побачила: зігнулася на ослінчику Броня, ніби притлумило й прибило її щось.
– Оце дивлюся на тебе, – сказала Броня тим-таки кволим голоском, – і так мені чогось чудно. Взяла ти його в руки...
– А взяла! – коротко й задоволено потвердила Тоська – Не возьмеш – розіп’ється тобі, розстервениться, спасу не дасть – цей я урок заучила, – вона заморгала вічками, прагнучи зрозуміти, що діється в тій голубій коробці. Але не збагнула нічого – стала, мов лялечка в коконі, сон звивав уже в її мозочку кубло, з того кубла вигулькнули бліді, теплі личка, що почали дмухати на неї, як на гарячу страву діти, – Тоська ставала сонна й неповоротка. Проте струсилася, роздерла повіки і з тихою увагою задивилася – діялося на екрані вже щось зовсім незбагненне: герої фільму бігали, кричали й сварилися...
Льонька там, надворі, сів на колодку і знову закурив. Жовто палала над ним лампочка, світилося розкидане по дворі поліняччя, клубені диму здіймалися над ним, як пара вогкий вітер випивав той дим, набирався духом живиці зі свіжопорубаного дерева, рвався відтак геть туди, у ніч, у вологу темряву, де ще гуляє жовте листя, де хитаються розтривожені дерева і де вряди-годи можуть ударити межи очі двома променями авта. Вітер гнався по землі, втомленій і змерзлій, у норах спали кроти й жаби, вужі й жуки – сплячка в них довга, аж на зиму. Вийшов із нори хіба що самотник-їжак, котрий щовечора приходив до дубця, спинявся тут і розгрібав листя. Задумливо й напівсонно хрумав жолуддя, і його смутні оченятка мружилися навстріч синьому, вологому вітру. Їжачок принюхувався: запах тютюну й живиці: живиця нагадувала йому давно покинутий ліс, де стало жити аж зовсім неможливо, а тютюн – людське житло, до якого він прибився років з чотири тому. Розгрібав лапкою із розчепіреними пальчиками дубове листя, вигортав блискучого жолудика, лузав його зубцями й, спльовуючи лушпиння, жував та й ковтав. Від того йому байдуже ставало: чи ліс ото навколо чи людські хати; вітер шепотів йому на вухо про небезпеки цього світу, і від того їжачкові зубенята ще прудкіше й натхненніше перемелювали смаковите й ситне зерно...
– Ми, баби, дурні, – заговорила знову Тоська, так і не втямивши того, що показували в коробці. – Ото дівчиною біжиш заміж, аж посторонки рвеш, хе-хе! А дориваєшся до тих посторонків... Нінащо воно все...
– Так уже й нінащо! – зітхнула важко Броня – її обличчя знову пропало в сутіні. – Засиділась я у вас..
– Та чого там, додивись. Із цим, знаєш, мовчуром і словом не перекинешся. Втюриться в цю дурну коробку, хоч ти йому кола на голові теши. А воно й дивиться надоїда...
Розтулила рота, потекло туди голубе світло, мигнув голубий язик і голубі зуби – печера; там за стінами пролетів вогкою хвилею вітер, виніс із ночі кілька мокрих листків і наліг на шиби вогким плечем, припечатавши ті листки до скла. Здалося Броні, що це два ока жовтенні дивляться на неї з темряви; їй і справді не хотілося виходити з теплого кутка, в якому вона, на жаль, тільки гість, адже там, між ночі, погасло стояла її хата, не горів вогонь у печі й не світилися вікна. Вологий вітер хазяйнував там як удома, ходив порожніми покоями і даремно розщуковував господиню. Від того легенько порипувала підлога, хата ціпеніла у тій темній, вологій порожнечі – Броня чудово знала не зігріє вона її своїм кволим диханням..
– А жере як! – продовжила Тоська – Кабана б годувала, польза якась була б. А цей так: і смачного йому, і жирного, перше, друге і десяте, а щось не так – надується, як сич, і сопе цілими днями.
– Він же зарплату приносить! – згукнула тихесенько Броня.
– Ну то й прожирає ту свою зарплату. Кабана заріжеш, продаси, а теперички, хе-хе, мнясо в ціні, всі мняса теперка хочуть, свіженьке щоб, добреньке, базарне, трасця вашій мамі!..