Вулиця Червоних Троянд

Невже його односельчанин і ровесник, якому він, Петришин, допоміг знайти своє місце в житті, всі ці роки вміло прикидався, вів подвійну гру, вдавав, що давно порвав з минулим, а насправді залишився ворогом, готовим щохвилини вдарити в спину?

Ні, Петришин не хотів вірити, що саме Горішньому лисий ніс листа, захованого в пістолетному патроні.

Майор вирішив ще раз навести довідку. Підняв старі архіви. Переглянув десятки документів, перевірив картотеки. Але якогось іншого Вепра не знайшов. Під таким прізвиськом в документах зустрічався лише один — Грицько Горішній, про нього йшлося у справі про націоналістично-терористську групу есесівця Федора Мацюка, що діяла на Прикарпатті і була розбита взводом Петришина в 1944 році при спробі пробитися за кордон.

Документи стверджували те, що майорові було добре відомо. А нового знайти не вдалося.

Правда, міг існувати ще один Вепр, про якого досі чекісти не мали відомостей. Але таке припущення було маловірогідним. Серед недобитків з бандерівського охвістя двох з однаковим «псевдо», як правило, не зустрічалося. У своїй практиці майор не пам’ятав такого випадку. Та, може, тут виняток…

Відповісти на це міг лише той, у кого знайшли листа Вепрові — сам Кібець. Та ні Петришин, ні Шелест не тішили себе думкою, що затриманий викладе одразу все, як тільки переступить поріг кабінету. І вони вирішили пустити пробну кульку — назвати ім’я Горішнього.

Під час допиту кожен нерв Петришина був напружений, наче струна. Як реагуватиме затриманий, чи влучать вони з полковником у ціль?

Майор ніколи не передбачав, що останні слова Шелеста вдарять Кібця наче обухом, виведуть з рівноваги. Знаючи, як поводився затриманий при переході через кордон, Петришин приготувався до зустрічі з хитрим ворогом, наділеним витримкою, натренованими нервами, вмінням володіти собою. Сполотніле, злякане обличчя лисого викликало у майора здивування, огиду і… розчарування.

Кібець судорожно ковтнув повітря, розм’як. Згадка про Горішнього була для нього цілковитою несподіванкою. Петришин побачив це відразу, зрозумів чуттям розвідника, якому не вперше доводилося стикатися з ворогом, притиснутим до стіни.

Мляво махнувши рукою, Кібець промовив крізь зуби, як у лихоманці:

— Дайте зібрати думки… Я стомився, мені погано. Завтра… даватиму свідчення. Сподіваюсь, не буде пізно?

— Що ж, відкладемо до завтра. Полковник натиснув кнопку дзвінка.

У лисого підгиналися ноги. Він пішов до дверей, похитуючись, як п’яний. З порога хотів щось сказати, оглянувся, та тільки пожував губами і відвернувся. Петришин перехопив його погляд.

Це був погляд зацькованого звіра, сповнений безсилої люті.

Оббиті темно-вишневим дерматином двері м’яко причинилися.