Вулиця Червоних Троянд
- Автор: Стась Анатолий Алексеевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вулиця Червоних Троянд». Краткое содержание книги:
До книги увійшли:
Настирливий дзвінок перебив полковника. В темряві клацнув важіль.
Секунду Шелест слухав спокійно. Потім рвучко встав.
— Що?! На мосту? Та не мимріть, ви! Доповідайте як слід…
Тривога в голосі Шелеста передалася Петришину. Він відчув — сталося щось неприємне. Мимоволі майор теж підвівся, прислухаючись до кожного слова.
— Комендант піде під суд, — тихо кинув у трубку Шелест. — Треба було попередити мене. Значить, жодної надії? Так… Буду. Чекайте.
На столі спалахнула лампа. Світло впало на полковникове обличчя. Очі його палали гнівом. Кинувши трубку, він пішов до. вішалки, взяв пальто. Глухо пояснив:
— Кібець розбився на смерть. Проїжджали мостом, він викинувся з п’ятнадцяти-метрової висоти. Його везли у відкритому газику. Комендант, бачите, спецмашину розпорядився фарбувати… Завтра, майоре, Кібець уже нічого нам не скаже. Одягайтеся, їдьмо.
На маленькій станції
Кожен, хто подорожував залізницею через Київ і далі, на південний схід від Дніпра, неодмінно проїжджав невелику станцію Даньки. Охайний будиночок вокзалу потопав у зелені пишних акацій, у густому плетиві дикого винограду, а взимку, одягнувши біле вбрання, дерева і виноград ховали будиночок напівпрозорою ніжною пеленою. Тільки фасад вокзалу весело сяяв уночі квадратами широких вікон, що кидали на перон яскраві пучки світла.
Вдень на станції майже завжди було безлюдно. Життя починалося тут звечора. З першими вогнями затишний зал заповнювали пасажири з валізами, рюкзаками, кошиками. Три швидкі поїзди далекого напрямку проходили Даньки вночі, робили тут короткі зупинки, брали пасажирів і мчали далі, тривожачи пітьму перестуком коліс і вогнями вагонів.
Майже до ранку не гасло на станції світло, відкривалися і закривалися важкі скляні двері, миготіли у віконцях руки касирів, працювали поштове відділення, книжковий кіоск і буфет.
У буфетному залі всі місця були зайняті ще звечора. Цівки диму пливли під стелю, повивали круглу яскраву люстру. На прилавку пихкав пузатий самовар. Метка чорноброва офіціантка снувала між столиками, подавала круто заварений чай, кухлі пінястого пива, пляшки лимонаду.
У залі стояв приглушений гомін, тихо лилася з репродуктора мелодія вальса, приємний голос м’яко наспівував:
— Марусю, можна голосніше? — вказавши на репродуктор, попрохав офіціантку чоловік років тридцяти трьох з темним, обвітреним обличчям і хвилястим білим чубом. Він сидів за столиком у кутку, обережно тримаючи в загрубілих руках із слідами машинного масла тонкий фужер з пивом.
Офіціантка посміхнулася, метнулась до репродуктора. Далекий дівочий голос раптом поплив, майнув птахом по залу, заповнив його:
— Гарно співає, ой, як гарно… — замріяно промовив білявий. — Чуєте, дядьку Пилипе? Голос, як у Степанидиної Оксанки… Правда?
— Душевно, по-нашому, — погодився сусід напроти, сухенький дідусь з пухнастими, звислими донизу вусами. На сірій сорочці старого, перехопленій вузеньким ремінцем, тьмяно поблискував орден «Знак пошани». Обережно відсунувши склянку, дідусь з насолодою слухав пісню, похитуючи в такт стриженою головою.
— Люблю гарну пісню. Послухаєш її… Ти чого смієшся? — повернувся раптом старий до третього за столом — ставного юнака в темно-синій матроській фланельці з жовтим трафаретом літер «ЧФ» на чорних погончиках. — Думаєш, тільки вам, молодим, пісня душу гріє, а як вуса посивіли, то вже й ні?