Акваріум
- Автор: Чупа Олексiй
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-061-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Акваріум». Краткое содержание книги:
ISBN 978-617-690-061-0
© О. А. Чупа, текст, 2015
© Р. А. Семків, передмова, 2015
© ТОВ «Видавництво “Віват”», 2015
Касета лягла в підкасетник, з якого я дістав її півтори години тому, я накинув куртку і, замкнувши квартиру, вибіг на вулицю. За годину, що я провів вдома, ситуація в місті лиш погіршилася. До зупинки, звідки мені можна було поїхати в район потрібної мені вулиці, треба було йти повз майдан біля собору. Я випірнув на площу з вузької бічної вулички і миттєво потрапив у справжній вир подій: кілька тисяч людей щось співали під жовто-блактиними прапорами, а їх відтискали якраз в бік тієї вулички, з якої я вискочив, близько півтисячі бійців спецназу.
Судячи з галасу, який стояв над площею, перші ряди протестувальників уже зійшлися з силовиками врукопашну, десь високо над нами гриміли металевими голосами мегафони, чутно було лайку і прості крики й стогони побитих. Повз мене пробігло кілька молодих хлопців із закривавленими обличчями, натовп подався назад, і над площею залунав ритм, який ніколи нічого хорошого не віщував: це бійці спецназу, б’ючи своїми палицями по щитах, почали тіснити натовп до будинків. Тактика була ясна і логічна: затиснути і розчавити. Виловлювати у вузьких вулицях і дворах, подалі від всюдисущих журналістських фото та відеокамер. Схоже, у влади різко здали нерви, якщо вона зважилася на такий крок, — ні для кого не секрет, що рейтинги в них не на висоті, і широкої підтримки такі репресії не отримають.
Але про це все я думав уже потім, перебуваючи в автозакові по дорозі у відділення. А в ту секунду я лиш стискав спітнілою долонею касету, повторював, як мантру, адресу Шенколюка, та жахався з того, що бачив: спецназ клином врізається в натовп, роздаючи удари направо й наліво, не розбираючи ні статі, ні віку. На моїх очах один із бійців вдарив кийком по голові маленького хлопця років дванадцяти, а за кілька метрах праворуч передній край спецназу завалив дівчину мого віку, і зараз чоловік шість лупцювали її, не даючи підвестися і, б’ючи, в основному, по ногах.
У мені все закипіло, хотілося кудись бігти, комусь допомогти, але навколо орудували силовики, очі розбігались, і залишалося тільки розгублено занурюватися в це чорно-жовто-блакитне пекло.
Раптом в очах потемніло, потилицю прорізав різкий біль, і за кілька секунд я почув над собою гавкаючий голос, відчув на зап’ястях холодну крицю наручників, а губами мене провезли смердючим асфальтом. Потім підняли, понесли на руках і буквально закинули у відкриті двері автозаку. Всередині було вже декілька людей, в основному молоді хлопці, але особливо колоритно виглядав рослий сивочолий дід, років вісімдесяти, який обтирав рукавом куртки кров із брови.
Тоді я думав про те, що бачив, коли мене несли на руках: касета з розповіддю Шенколюка випала в мене з кишені, і її миттєво розтоптали. Шкода було цієї касети неймовірно, але, з іншого боку, я був тепер єдиним, хто володів усією цією інформацією. І, крім того, дуже радів, що нічого не потрапило до рук цим виродкам, які тільки що розганяли демонстрацію.
Мені було трохи не по собі від того, що в нашій країні, в центрі Європи, можна серед білого дня вийти на вулицю у своїх справах, через п’ять хвилин отримати по голові і зараз сидіти на колінах на підлозі автозаку, і злизувати з вуст, розчесаних об асфальт, солону й гарячу кров. Але, як бачу, керманичі наші готові йти й на таке, аби лиш утримати владу у своїх руках. Цікаво, як вони збираються це все приховувати? А якщо не збираються, то це взагалі клініка, і говорити тут нема про що.
В автозаку нас ставало дедалі більше, — уже десь під два десятки, людей ловили просто на вулиці, деякі кричали, що вони ні про які мітинги навіть не чули, і плакали, просячи відпустити їх додому.
Тепер, коли я прослухав ту неймовірну касету, вся ситуація ввижалася мені крізь призму розповідей Шенколюка. В кожному слові, рухові, жестові людей в автозакові я бачив, що ми всього лиш маленькі залякані жучки, задавлені новоявленою диктатурою. Ми всього лише жучки, час від часу здатні до опору і спроможні на жорстокість, якої стане хіба що на те, щоб покалічити кількох своїх кривдників. Ох, яким же пророчим був експеримент того геніального ублюдка!
Автозак забили під зав’язку, — місць на всіх не вистачало. Ми посадили дівчат і жінок, а чоловіки непевно вмостилися на вільному просторі. Їхали якимись провулками хвилин сорок, не менше, вікна нам позачиняли. Якоїсь миті здалося, що везуть розстрілювати, так байдуже гавкав на нас з-за скла офіцер з мордою бультер’єра.