Синдром листопаду, або Homo Compatiens

— Так, що було, то було, — погодився я. — То ти вже говорив із ним?

— Я йому навіть не написав…

— Чому?

— Ой, Кость, ти як спитаєш… Що я йому скажу? Ламаною англійською… Спитає, як я, хто я… А я йому про дві судимості і посаду молодшого піднощика інструментів?

— Ні, ти просто скажеш, що працюєш у автомайстерні і мрієш відкрити свою. Так і є, Валєр. Серйозно. Ці судимості не мають значення.

— Через ці судимості я не можу зробити собі закордонний паспорт. А от запросить мене до себе — і як?

— Вамбо, ти як дитина, їй-богу! Хіба є такий закон, щоб закордонний паспорт людині не видавали? Дурниці! А й навіть якби був… коли в цій країні дивились на закони. Запросить — даси хабара, і буде тобі паспорт.

— Може… Хоча я, знаєш, справді зав’язав. Хочу все по закону робити. Так, держава наша — лайно, але ще примножувати лиха не хочу. Хай ті, хто наживаються, у пеклі горять.

Я промовчав — ніколи не був таким прямолінійним. Якщо й думав про справедливість, то тримав ці думки при собі, аби не вибиватись… Вамбо був інший, кращий за мене. Це в нього, а не в мене мав би бути дивний мутантний ген співчуття, дар чи що там воно, — Вамбо, ймовірно, мудріше розпорядився б ним.

— Кость, друг, а допоможи мені.

— Кажи, — я очікував, що він попросить грошей.

— Допоможи мені із батьком…

Ми допили коньяк — Вамбо розрахувався, а я й не протестував особливо, хоч, мабуть, йому гроші давались тяжче, та й накопичував я на потреблядство, якусь там автівку круту, квартиру ж уже мав, а він — на своє майбутнє, мрію. Хоча зрештою, мрія у нас була майже однакова. І він, і я хотіли жити нормальним життям — ось так мало, дрібниця, яка більшості дається одразу, задарма.

Мій друг тікав від кримінального світу, а я від… від усього світу, здається, тікав. Різниця лиш у тому, що мою мрію неможливо купити за гроші. Хіба в аптеці спитати бабусину білу кульку у сірій коробочці. А ну як ними торгує хтось, як наркотичними препаратами, з-під прилавка?

Ми приїхали до Вамби (у забігайлівці ж вай-фай не передбачався, як не дивно).

Вамбо заварював чай. Смішний такий, високий, суворого вигляду араб, у татуюваннях, що оголили свої морди, хвости, хрести і шрифти, коли він стягнув светр, щоб переодягнутись у білесеньку, зовсім ще не розтягнуту майку, він клопотав над двома симпатичними горнятками з якимись котиками, зайченятами на білосніжних боках і голосно, на всю невеличку квартирку, розповідав мені, як мріяв, щоб до нього в гості нарешті прийшов хтось, хто п’є чай. Всі відмовлялися, хотіли переважно горілки. Такі вони, автослюсарі, серйозні суворі мужики. Не те що я, хворобливо-емоційний продажник: чай так чай. І добре було б з лимоном. Це ж треба скільки щастя: лимон у нього є, і блюдечко спеціальне, білесеньке, як новенька майка, премилі горнята і Вамбова душа. Йому б дівчину гарну, таку, щоб любила його з усіма судимостями, татуюваннями, правдолюбством і заячо-котячими сервізами. Бо є ж за що.