Я віддав би життя за тебе (збірка)
- Автор: Фицджеральд Фрэнсис Скотт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-5082-6
- Переводчик: Олег Король
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Я віддав би життя за тебе (збірка)». Краткое содержание книги:
Оповідання збірки, написані в характерній авторській манері, є тими штрихами, які зображують повну картину сміливої та безкомпромісної історії творчості Френсіса Скотта Фіцджеральда.
На Двісті тридцятій стрит вона пішла за останніми двома пасажирами до Кінґсбриджа й опинилася на відкритій рівнині, покаліченій кількома новобудовами — аптекою, бензоколонкою та закусочною. Зійшовши на горбок, Ґвен обернулася й не без гордості окинула оком пройдений шмат дороги. Вона справді стояла в глухому куті Нью-Йорка — у кришталевому повітрі навіть хмарочоси острова Мангеттен були маленькі й далекі. Цікаво, чи Діззі зараз загрібає веслами в човні на озері Центрального парку й чи пішла Клара — на пропозицію Ґвен — записатися в театральній кастинґовій агенції. Подруги десь у межах цієї міської великої стіни з бійницями, а Ґвен поза межами — окремішня, як у літаку.
Глянувши на годинник, Ґвен виявила, що довгенько подорожувала, — вдасться повернутися хіба що на обід о першій. На підході до кінцевої станції метро стало видно потяг, що віддалявся, наддаючи ходу. Негр, який підмітав платформу, сказав їй, що наступний буде аж за годину.
«Ось я й пропустила денний спектакль, — зажурилася дівчина. — І це ж останній».
— Чи є тут таксі? — спитала вона вголос.
— Зупинка біля аптеки, але машини там рідко бувають.
Проте їй поталанило. Одне таксі таки було, а поряд нього стояв водій[135], молоденький і чимось стурбований. Коли Ґвен запитала, чи вільне авто, вираз стурбованості на водієвому обличчі зник, наче ці слова були чимось на зразок «сезаме, відчинися», і юнак з очевидною готовністю відповів:
— Звичайно, вільне. Заходьте, тобто сідайте.
Зачинивши двері за нею, він вмостився спереду.
— Куди вам?
Ґвен назвала свій готель. Таксист вийняв червону книжечку, зовсім нову, й погортав її.
— Медісон і П’ятдесят п’ята стрит, — оголосив він.
— Я могла б вам це сказати, — відповіла Ґвен.
— Еге ж… Гадаю, що змогли б. Я ще не дуже знайомий з містом. Вибачайте, що я такий тупий.
Він говорив доволі приємно.
— То ви живете не в Нью-Йорку? — поцікавилася Ґвен.
— У Нью-Йорку, але я з Вермонту. Як її, оту вулицю? Медісон і…
— Медісон і П’ятдесят п’ята.
Водій запустив двигун і зразу ж заглушив.
— Вибачайте, буде коротка затримка, — сказав він, озирнувшись. — Через порожняк.
— Щось не те з машиною?
— Та ні, з машиною все гаразд. Таксисти називають це порожняком. Трапиться таке тобі — мусиш зателефонувати в контору й сказати, що вже виїжджаєш.
З цими словами водій вибрався з машини й зайшов до закусочної, звідки було чути його нерозбірливу телефонну розмову з кимось.
— А ви часом не з тої компанії? — спитав він, повернувшись.
— З якої компанії?
— Тої, що викликала телефоном таксі, а тоді поїхала в метро. Ось чому в мене порожняк.
Їхні очі зустрілися й глибоко задивилися одні в одних. Ґвен першою зміркувала, що й до чого.
— Я й досі не втямлю, що воно таке, — заперечила вона. — Але як я могла викликати таксі, поїхати в метро й досі сидіти тут?
— Ваша правда, — згодився водій. — Розумієте, порожняк — це…
— Вже знаю. Це коли почуваєшся спустошеним після спиртного чи наркотиків.
— Ні, тоді буває сушняк, — виправив він. — Порожняк…
— Мабуть, нам пора їхати, — манірно підказала Ґвен.
— Так-так, пора.
Водій слухняно забрався на своє сидіння. Та коли авто рушило, не втримався, щоб не озирнутися ще раз.
— Я мав би ще щиро признатися вам: сьогодні я вперше керую таксі. Ой, не лякайтеся, — докинув він, помітивши її занепокоєння. — Я сказав не «машиною», а «таксі». Просто так сталося, що нині мій перший робочий день. Колись та й треба почати.
— Скільки вам років? — спитала й далі стривожена Ґвен.
— Сімнадцять… тобто вісімнадцять… — Він швидко кинув оком на Ґвен, ухилившись від молоковоза. — Мені шістнадцять років, якщо хочете знати. Маю водійські права, але компанія наймає тільки тих, кому за вісімнадцять. Щоби влаштуватися на роботу, я сказав, що мені вже минуло вісімнадцять років.
За кілька миль вони добралися до перших віддалених багатоквартирних будинків — спершу до окремішнього секстету із зелено-сірої цегли, тоді до двох загублених вулиць, доволі амбіційних, та тільки в місці, звідки треба було повести до майдану та фонтану, вони соромливо зслизли на поле, засипане будівельними відходами, буцімто забули, куди йти. В одному з незабудованих проміжків водій вихопився:
— Ви спитали мене, що таке порожняк. Ось він мені й дістався. Це коли ти доповідаєш, що їдеш кудись без пасажира, або коли тебе посилають туди, де може бути пасажир, і там доведеться чекати невідь-чого. Не знаю. Цілком можливо, що сьогодні вранці з мене, новака, покепкували й послали сюди. Я б не хотів марнувати час у свій перший день на роботі…
— Угу, — підтакнула Ґвен.
Вона не слухала. Кілька хвилин вдивлялася поперед себе й зосереджувалась, але не на ранковій мрії про нескінченні мандри.
— Здається мені, що вони хочуть зразу двох зайців убити, — вів далі молодий водій. — Хочуть…
Ґвен зненацька нахилилася, схопила рукою якусь річ і потягла собі на коліна. Спочатку їй здалося, що це халат. Та ні, не схоже на халат. Побачивши діамантову оздобу, пришпилену на плечі, й відчувши невимовну м’якість хутра, дівчина втямила, що тримає в руках шиншилову пелерину[136] ціною кілька тисяч доларів.
III
Випускаючи дорогоцінну річ з рук на підлогу автомобіля, Ґвен мугикала куплет із пісеньки «Цяця»[137], щоб не було чути шарудіння. До голови їй прийшли дві думки. Цілком можливо, що цей милий юнак — шахрай, який забув, що залишив пелерину в машині. Адже сказав, що це його перша поїздка в таксі.
…а по-друге, це хутро може виявитися підробкою.
Ґвен вмостилася в кутку, підштовхуючи ногами пелерину, щоб її не було видно, і вслýхалася в голос водія.
— Мабуть, я розбазікався, але за останній тиждень мені не було з ким говорити, крім як із одним крутим хлопцем, що навчає нових водіїв. Подивіться на мене — завершений продукт.
— Ви щось сказали про коледж.
— Та я заткнуся.
Водія прикро вразило. Навіть ззаду можна було розпізнати, що його юне обличчя перекосилося.
— Я тільки сказав, що хотів вступити до коледжу Вільямса[138]. Мій учитель вважав, що мені це вдасться, отож я відбув три тестування Ради коледжів. Але, хай йому біс, дуже вже багато хлопців намагаються туди пробитися. Я подумав: якщо є змога щось зробити, то можна спробувати.
— Вільямса, — промимрила Ґвен.
— Так, це один із найкращих коледжів.
Він виклично крутнув головою.
— Мій учитель ходив туди.
— Зупиніться тут, — раптом сказала Ґвен.
— Де? Чому?
— Ось тут. Перед цією церквою.
Різко загальмувавши, таксист повів далі.
— Коледж Вільямса…
— Я знаю, що це за коледж, — перебила Ґвен, знетерпеливившись від своєї таємниці. — Знаю кількох дівчат, що їхні брати там навчаються. Але подивіться на цю штуку.
— Яку штуку?
Гвен труснула пелериною перед ним.
— Ось цю!
Водій вийшов і стояв біля машини, спантеличено видивляючись, як Ґвен крутить у руках розкішну річ.
— Це хутро, — сказав він нарешті.
— Хутро? Гадаю, що це шиншила. Спершу я не знала, чи сказати вам про неї. Побоювалася, що ви гангстер. Але, почувши, що ви навчаєтеся в коледжі Вільямса, я вирішила таки сказати.
— Я не сказав, що навчаюся. Сказав, що хочу вступити…
135
…поряд нього стояв водій… На час написання цього оповідання у Нью-Йорку фактично не було регулювання умов роботи водіїв таксі. На таку роботу міг влаштуватися й шістнадцятирічний юнак без досвіду. 1937 року в Нью-Йорку запровадили офіційні ліцензії на таксі та медальйони. Ця система регулювання чинна й донині.
136
…шиншилову пелерину… Шиншила — невеликий сірий гризун, що водиться на західному гірському узбережжі Південної Америки. Через своє дуже м’яке, дорогоцінне хутро ці тварини мало не вимерли наприкінці дев’ятнадцятого — на початку двадцятого столітя.
137
«Цяця» («Goody-Goody»). Популярна пісня 1936 року на слова Джонні Мерсера й на музику Матті Малнека, в якій співак тішиться з того, що колишню його кохану теж, своєю чергою, відкинули: «Ура і алілуя! / Ось і з тобою таке трапилося. / Ти його цяця, / Ти моя цяця. / Сподіваюся, ти задоволена, негіднице».
138
…хотів вступити до коледжу Вільямса. Коледж Вільямса — невеликий, завжди престижний навчальний заклад вільних мистецтв у Вільямстауні (штат Массачусетс), заснований 1793 року.