Я віддав би життя за тебе (збірка)

II

Наступного понеділка п’ять юних, чотирнадцяти- й п’ятнадцятилітніх леді поїхали до Нью-Йорка. Початковий намір місіс Таллівер полягав у тому, щоб зупинитися в готелі тільки для жінок, але юні леді рішуче запротестували — бажали, щоб до їди пригравала музика. Тож їх поселили в «тихому» готелі, в районі п’ятдесятих авеню. Подивившись дві п’єси, вони подалися до Рокфеллер-центру, купили там літню одежу відповідно до своїх кишенькових грошей, а надвечір скуштували нічного життя — побували в готелі, знаному завдяки вечіркам із танцями та чаєм. Там дівчатка, не маючи своїх партнерів, лише послухали гру улюбленого оркестру.

Усі п’ятеро намагалися запобігти цій прикрій обставині — прохали знайомих хлопців «приїдь, якщо зможеш», ба навіть писали відчайдушні листи віддавна нехтуваним залицяльникам, знайомим із минулого літа, й повідомляли, що адресантки будуть у великому місті на таку й таку дату. На жаль, даремно підскакували юні леді на звук телефонного дзвінка. Кожного разу виявлялося, що телефонують із одного з їхніх п’яти готельних номерів.

— У тебе щось чути?

— Нічого. Прийшов один лист — «вибачай, мені дуже шкода» і таке інше.

— Мені надіслав телеграму хлопець із Нью-Мексико.

— Мені — з Каліфорнії. Чи є хтось із них тут, у Нью-Йорку?

«Все це доволі нудно, — думала Ґвен, — хоча дівчатка й раді. Біда не так у тому, що бракує хлопців, як у тому, що не можеш забавлятися чимось дуже веселим та ефектним і без хлоп’ячої компанії».

Останнього дня місіс Таллівер скликала їх усіх до своєї кімнати.

— Я не сліпа й не глуха. Знаю, що ви даремно сподівалися на розваги, яких вам хотілося б, хоча я й не обіцяла бучних гулянок. Однак не хочу, щоб вас до смерті занудив мій нагляд, тож я запланувала одну річ.

Місіс Таллівер змовкла. У неї очікувально вп’ялися п’ять поглядів.

— Мій план полягає в тому, щоб дати вам кілька годин цілковитої незалежності. Це піде вам на користь, коли повернетеся до школи.

Десять молодих очей заблищали, хоча були й далі насторожені.

— Хочу, щоб завтра вранці кожна з вас самотужки дослідила певну ділянку Нью-Йорка й дізналася про неї якнайбільше, щоб потім була змога написати твір на цю тему, коли доведеться, хоча я й не вимагатиму цього на канікулах. Я могла б розпорядитися, щоб ви йшли парами, але знаю, що поодинці можна знайти набагато більше. Ви вже доросли до такої пригоди. Чи не гадаєте, що з цього може вийти непогана забава?

— Я вибираю Китайський квартал[130], — зголосилася Ґвен.

— О ні! — поспішно сказала місіс Таллівер. — Про таке я не могла й подумати. Я мала на увазі щось на зразок Акваріума[131]. Втім, мені хочеться, щоб кожна з вас на свій розсуд набиралася досвіду.

Залишений сам на себе гурт цинічно обговорював цю справу.

— Якби вона дозволила нам вийти вночі, кожній до іншого нічного клубу, а вранці скласти опис подій, то в цьому був би якийсь сенс, — нарікала Діззі. — Я не знаю, що робити. Ми вже забиралися на Емпайр стейт білдинґ[132], бачили квіткове видовище, планетарій і блошиний цирк. Мабуть, піду просто до готелю «Ріц»[133] і там візьмуся до вивчення. Ото раз у раз чуєш про різні штуки в ріцівському стилі, а я хотіла б розвідати про них.

У Ґвен складався план, але вона про нього не обмовилася. З голови не виходила ідея вилазки, нехай керованої і визначеної наперед, а все-таки подорожі, що різко контрастує з одноманітним шкільним життям.

«Сяду в автобус, що ходить від П’ятої авеню, — подумала вона, — й він відвезе мене до кінцевої зупинки. А тоді пересяду в трамвай або естакадний вагон і знов поїду до самого кінця».

Наступного ранку о дев’ятій загін вирушив у різних напрямках призначення. То був чудовий ранок, коли будинки іскрилися, наче світлий сухий імбирний ель, у блакитному повітрі. Настирлива жінка, сидячи поряд Ґвен на другому поверсі автобуса, силкувалася розпочати розмову, але Ґвен придушила ці спроби суворим поглядом і відвела очі. Вилазка тяглася вулицею Риверсайд-драйв уздовж Гудзону, а далі почалася ділянка з низками одноманітних помешкань — утіленням справдешніх глибин міста, темно-таємничих вночі, сонних пополудні й сповнених яскравої надії вранці. Нарешті автобус добрався до кінця лінії. Ґвен звернулася до кондуктора, і він вказав на пащу зупинки метро за півкварталу звідси.

— А чи немає тут надземної залізниці? — спитала вона.

— Місцями підземка стає надземкою.

У поїзді північного напрямку до Кінґсбриджа було майже порожньо. Кінґсбридж… Ґвен могла подивитися на великі кам’яниці з норманськими цитаделями та готичними вежами. Десь тут, мабуть, недалеко Саутгемптон і Ньюпорт[134], усі ці фешенебельні місцини, які, невиразно сподівалася Ґвен, схожі на далекі околиці її рідного міста.