Я віддав би життя за тебе (збірка)
- Автор: Фицджеральд Фрэнсис Скотт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-5082-6
- Переводчик: Олег Король
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Я віддав би життя за тебе (збірка)». Краткое содержание книги:
Оповідання збірки, написані в характерній авторській манері, є тими штрихами, які зображують повну картину сміливої та безкомпромісної історії творчості Френсіса Скотта Фіцджеральда.
Таке не могло не розчулити, але та сама дратівливість, яка опанувала доктора Крейґа сьогодні вранці, спонукала відповісти:
— Звіть мене, будь ласка, Морокою.
— Нехай так. Мороко, ми всі шкодуємо.
У відділенні безлюдно. Чергової немає на місці, та й байдуже. Морока не зволікала. Глибоко вдихнувши, вона інстинктивно сіпнула руками, наче струсила щось зі стегон, і ввійшла до палати.
Палата порожня.
Як і ліжко. Його начисто оголили від простирадл і ковдр. Імпровізований канат, зроблений з них, обв’язано навколо перекинутого набік комода й перевішено через підвіконня надвір, у темний пополудень. Містер Джонстон утік.
Дівчина повелася просто й невимушено.
«Мабуть, цей чолов’яга збожеволів зо страху, — зміркувала вона. — Таж він загине, спробувавши пробратися через гравійний кар’єр. У його стані!»
Востаннє Морока забавлялася верхолазтвом ще змалку, а однак тут, перелізши через підвіконня, якось давала собі раду, хапаючись за вузли, якими були зв’язані простирадла. Насамкінець упавши й забивши обличчя, вона не помацала носа й не перевірила, чи не зламаний він.
— Моє обличчя ніколи не давало мені щастя, — сказала собі Морока, вирушивши в дорогу. — Сподіваюся, що воно понівечене.
Якусь мить їй вірилося своїм словам, але Морока не була б жінкою, якби зразу ж не схрестила пальців[124].
Білл Крейґ увійшов у палату менш ніж за дві хвилини після того, як Морока вилізла у вікно. Побачивши таку саму картину, він під впливом внутрішнього поштовху зразу ж засигналив дзвінком пацієнта. Прийшла медсестра.
— Чи знаєте ви щось про це? — спитав Білл.
— Та звідки, докторе Крейґ! Зранку містер Джонстон видавався цілком нормальним. Міс Розаліна прийшла сюди, щоб попрощатися з ним, отож я відлучилася, щоб швиденько випити кави…
— То тут була міс Розаліна?
— Так, сер.
— Повідомте інтернові цього відділу про те, що сталося.
— Так, докторе Крейґ.
Вичекавши, поки вона вийде, Білл поліз на підвіконня.
Давно проминув багровий ранок, настало дедалі темніше надвечір’я, коли Білл звернув на залізничну станцію. Світили станційні ліхтарі, й позичена в Гарріса білизна видавалася жовтою у промінні недогорілих ламп. Є надія побачити їх обох тут, якщо досі поїзд не повіз кудись старого. Білл розумів мотиви втечі Джонстона від операції й був певен, що Морока або втекла разом із ним, або пустилася навздогін. Станція — це ж природне місце призначення, нехай лікарняний персонал шукає втікача поблизу шпиталю. Сам Білл майже й не дивився у вікна таксі, яке він упіймав на околиці містечка.
За хвилину він помітив обох у нечепурному залі очікування й, зайшовши до кафетерію, спостерігав їх крізь закопчену шибку. Нерухомо сидячи на ріжку лавки, дівчина опустила чарівні очі й вдивлялася в порожнечу. Як і завжди, нині Білл відкрив у ній щось нове. Морока, як і Краса, має дивовижну властивість — несподівано показувати свої нові грані. Красуню проминали торговці та подорожні, на мить зупинялися, задивлялись, а тоді йшли далі…
Допивши каву, Білл відійшов від буфетного прилавка, вдячний Гаррісові за білизну; адже коли брав її, то й не здогадувався, що принесе нинішній день. Навряд чи вона брудна, навряд чи заяложена. На підході до пари на лавці виявилося, що містер Полк Джонстон, навпаки, справляє майже таке саме враження, яке було досі. Те, що раніше видавалося прилиплим до Білла незбагненним бджолиним роєм, нині стало безліччю реп’яшків. Вони чіплялися до всього тіла геть непотрібними еполетами й наколінниками, широким пасом на талії та знаками розрізнення на манжетах.
Вони удвох якраз заглибились у розмову, коли нагодився Білл.
— Добрий день, містере Джонстон. Добридень, міс Мороко.
Заскочений зненацька, містер Джонстон зиркнув на нього.
— А ви що тут робите? Вас послали по мене?
— Ні, я прийшов із власної волі.
Джонстон пом’якшав.
— Що це з вашим носом? — поцікавився він.
— Знаєте, містере Джонстон, оця драбинка, яку ви змайстрували, не витримала трьох поспіль осіб, і мені добряче перепало. Один із вузлів розв’язався на півдорозі.
Морока засміялася.
— Я міг би зробити кращу, — сердито відказав Джонстон, — якби мав час.
Білл уявив, як усі медики та хворі спускаються й підіймаються мотузяною драбинкою містера Джонстона.
— Чи довго ви вже тут? — спитав він.
— Хвилин двадцять, — відповіла Морока, глянувши на наручного годинника. — Я добиралася близько години. Сіла в автобус за межею міста.
— Я їхав автостопом, — благодушно мовив містер Джонстон. — Прибув сюди на якихось п’ять хвилин пізніше, ніж вона.
— Я впіймав таксі, — сказав Білл, — і посів нещасне третє місце. Нам би на Олімпійські ігри, як Бонтрон, Венскі та Каннінґем[125].
— Гм! — сказав на те містер Джонстон. Видавався вже не таким приязним, як раніш. Білл почувався непроханим гостем.
— На Олімпійські ігри я не поїду, — вів далі мільйонер. — Маю намір цього літа податися до Тибету. Сподіваюся, там є ліки, які знизять високий кров’яний тиск і без тої дурнуватої операції.
— Туди далека дорога, — засумнівався Білл.
— О, я ж туди не сам вирушу. Міс Морока щойно згодилася підтримати мені компанію — у ролі моєї дружини.
— Розумію, — сказав Білл. Було прикро відчути, що на обличчя повернулася кисла гримаса.
— Бачу, вам не подобається ця ідея, — зауважив спостережливий Джонстон. — Молоденька жіночка старигана й таке інше. А чому ви не попросили її руки, коли була нагода?
І тут Білл узяв та й запропонував руку і серце — не так словами, як поглядом у її невеселі блакитні очі.
— Інтерн не в змозі попросити когось одружитися з ним.
— Докторе Крейґ, щоб вам та просити мене! — докірливо й лагідно вигукнула Морока. — Ви ж тільки сьогодні вранці назвали нас…
— Не будемо про це, — сказав Білл. — Ми не в лікарні. Ет, так чи інакше, а мені здається, що я тут зайвий.
— Звичайно ж, зайвий, — підтвердила Морока, розпачливо силкуючись, щоб вираз її очей збігався з гірким тоном голосу. Що їй вибрати: знову разом із мамою на ґанку фермерського будинку просиджувати в кріслі-гойдалці найкращі дні життя чи знову разом із сестрою відбувати по три виступи за вечір у кінотеатрах від Бангора до Таллагассі?
Морока так глибоко пройнялася цією думкою, що тільки Білл, зненацька відвівши погляд, спонукав її глянути на містера Джонстона. Той смертельно зблід, лівий бік обличчя посіпувався в такт рухів правої руки, що вистукувала на невидимому барабані. Впав би на підлогу, якби не Білл, що вчасно схопив старого за плечі.
— Побудь із ним! — уривисто наказав молодик. — Я принесу каву[126].
III
Доручивши офіціантові кафетерію віднести куди треба чашку кави, Білл зателефонував у поліційну службу екстреної медичної допомоги. Коли повернувся на місце, застав чималий гурт людей.
— Відійдіть, — наказав він, не піднімаючи голосу. — Це дуже хвора людина.
— Що робитимете? — спитала Морока.
— Чекатиму карету швидкої допомоги. Чи випив він каву?.. Влий у нього все до решти, Мороко.
— Я не зуміла. Намацала пульс на плечі. Ледь чутний, ось-ось зникне.
— А я навіть на таке не сподівався.
Ще раз відігнавши юрбу від лавки, Білл кивком голови підкликав найкремезнішого з ґаволовів.
— Допоможіть мені, будь ласка. Я хочу зробити штучне дихання.
Розкарячившись над потерпілим, він розпочав рятункову процедуру. І коли був уже певен, що це безнадійна справа, тіло здригнулося. Водночас Морока шепнула Біллові на вухо:
— Приїхали санітари швидкої допомоги. Що мені робити?
124
За народним повір’ям, такий жест відганяє все лихе й викликає все добре.
125
…Бонтрон, Венскі та Каннінґем. Вільям Бонтрон із Принстонського університету (1912–1983), Юджин Венцке з Університету штату Пенсильванія (1908–1992) і Ґленн Каннінґем з Університету штату Канзас (1909–1988) були американські бігуни на середні дистанції — головно на 1500 метрів і милю. У 1934–1936 роках вони ставили рекорди на першостях Національної студентської спортивної асоціації США. Венцке і Каннінґем стали членами збірної США, яка влітку 1936 року змагалася на Олімпійських іграх у Берліні. Бонтрон не потрапив у число збірників. У Фіцджеральдових паперах збереглася стаття про Бонтрона — витинок із газети «Принстон алумні віклі» тих часів, у якому посередині випалено сигаретою ідеально круглу дірку.
126
Я принесу каву. Кофеїн, що міститься в каві, — це стимулятор, який підвищує кров’яний тиск. Здавна каву й аспірин вважають домашніми аварійними засобами на випадок серцевого нападу.