Я віддав би життя за тебе (збірка)

За хвилину він помітив обох у нечепурному залі очікування й, зайшовши до кафетерію, спостерігав їх крізь закопчену шибку. Нерухомо сидячи на ріжку лавки, дівчина опустила чарівні очі й вдивлялася в порожнечу. Як і завжди, нині Білл відкрив у ній щось нове. Морока, як і Краса, має дивовижну властивість — несподівано показувати свої нові грані. Красуню проминали торговці та подорожні, на мить зупинялися, задивлялись, а тоді йшли далі…

Допивши каву, Білл відійшов від буфетного прилавка, вдячний Гаррісові за білизну; адже коли брав її, то й не здогадувався, що принесе нинішній день. Навряд чи вона брудна, навряд чи заяложена. На підході до пари на лавці виявилося, що містер Полк Джонстон, навпаки, справляє майже таке саме враження, яке було досі. Те, що раніше видавалося прилиплим до Білла незбагненним бджолиним роєм, нині стало безліччю реп’яшків. Вони чіплялися до всього тіла геть непотрібними еполетами й наколінниками, широким пасом на талії та знаками розрізнення на манжетах.

Вони удвох якраз заглибились у розмову, коли нагодився Білл.

— Добрий день, містере Джонстон. Добридень, міс Мороко.

Заскочений зненацька, містер Джонстон зиркнув на нього.

— А ви що тут робите? Вас послали по мене?

— Ні, я прийшов із власної волі.

Джонстон пом’якшав.

— Що це з вашим носом? — поцікавився він.

— Знаєте, містере Джонстон, оця драбинка, яку ви змайстрували, не витримала трьох поспіль осіб, і мені добряче перепало. Один із вузлів розв’язався на півдорозі.

Морока засміялася.

— Я міг би зробити кращу, — сердито відказав Джонстон, — якби мав час.

Білл уявив, як усі медики та хворі спускаються й підіймаються мотузяною драбинкою містера Джонстона.

— Чи довго ви вже тут? — спитав він.

— Хвилин двадцять, — відповіла Морока, глянувши на наручного годинника. — Я добиралася близько години. Сіла в автобус за межею міста.

— Я їхав автостопом, — благодушно мовив містер Джонстон. — Прибув сюди на якихось п’ять хвилин пізніше, ніж вона.

— Я впіймав таксі, — сказав Білл, — і посів нещасне третє місце. Нам би на Олімпійські ігри, як Бонтрон, Венскі та Каннінґем[125].

— Гм! — сказав на те містер Джонстон. Видавався вже не таким приязним, як раніш. Білл почувався непроханим гостем.

— На Олімпійські ігри я не поїду, — вів далі мільйонер. — Маю намір цього літа податися до Тибету. Сподіваюся, там є ліки, які знизять високий кров’яний тиск і без тої дурнуватої операції.

— Туди далека дорога, — засумнівався Білл.

— О, я ж туди не сам вирушу. Міс Морока щойно згодилася підтримати мені компанію — у ролі моєї дружини.

— Розумію, — сказав Білл. Було прикро відчути, що на обличчя повернулася кисла гримаса.

— Бачу, вам не подобається ця ідея, — зауважив спостережливий Джонстон. — Молоденька жіночка старигана й таке інше. А чому ви не попросили її руки, коли була нагода?

І тут Білл узяв та й запропонував руку і серце — не так словами, як поглядом у її невеселі блакитні очі.

— Інтерн не в змозі попросити когось одружитися з ним.

— Докторе Крейґ, щоб вам та просити мене! — докірливо й лагідно вигукнула Морока. — Ви ж тільки сьогодні вранці назвали нас…

— Не будемо про це, — сказав Білл. — Ми не в лікарні. Ет, так чи інакше, а мені здається, що я тут зайвий.

— Звичайно ж, зайвий, — підтвердила Морока, розпачливо силкуючись, щоб вираз її очей збігався з гірким тоном голосу. Що їй вибрати: знову разом із мамою на ґанку фермерського будинку просиджувати в кріслі-гойдалці найкращі дні життя чи знову разом із сестрою відбувати по три виступи за вечір у кінотеатрах від Бангора до Таллагассі?

Морока так глибоко пройнялася цією думкою, що тільки Білл, зненацька відвівши погляд, спонукав її глянути на містера Джонстона. Той смертельно зблід, лівий бік обличчя посіпувався в такт рухів правої руки, що вистукувала на невидимому барабані. Впав би на підлогу, якби не Білл, що вчасно схопив старого за плечі.

— Побудь із ним! — уривисто наказав молодик. — Я принесу каву[126].