Я віддав би життя за тебе (збірка)
- Автор: Фицджеральд Фрэнсис Скотт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-5082-6
- Переводчик: Олег Король
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Я віддав би життя за тебе (збірка)». Краткое содержание книги:
Оповідання збірки, написані в характерній авторській манері, є тими штрихами, які зображують повну картину сміливої та безкомпромісної історії творчості Френсіса Скотта Фіцджеральда.
— Скажи їм, щоб почекали.
— Слухаюся, лікарю.
— Потребуєте якоїсь допомоги, сер? — озвався один із них.
— Ні. Хіба що не давайте юрбі підступати сюди.
До містера Джонстона поверталося життя — судомним ковтком повітря, різким рухом, а тоді раптовим опритомненням. Усвідомивши своє скрутне становище, він безуспішно спробував звестися й, засапаний, став розпоряджатися.
— Що це за люди? Заберіть їх звідси! Виженіть їх!
— Лежіть, — приховав усмішку Білл.
І подумав, злазячи з воскреслого тіла: «Ким він вважає цих людей? Офіціантами?»
— Ходімо, — сказав він санітарам. — Ви ж, либонь, привезли ноші.
— Так, сер.
— То вкладіть на них потерпілого. Поїдемо до Бойової лікарні.
Білл рушив за ними, втомлений від перенапруження. Почувся самотнім і знайшов причину цього: Морока забарилася.
— Чи варто мені їхати?
— Рушся, дурненька. Звичайно, варто. Поспішай. Його вже занесли до машини.
— Гадаєте, що хтось там хоче бачити вас і мене?
— Іди ж бо. Не будь дурепою.
У темряві карети швидкої допомоги містер Полк Джонстон слабким голосом зажадав сигари.
— Навряд чи тут вам подадуть сигару, — відповів Білл.
— Якщо так, то хай мене повезуть такою каретою, в якій подають. Ви мали б це знати… ви ж єдиний путящий лікар у цій місцині.
— Мабуть, я не зможу доставити вам…
Доктор Крейґ так і не закінчив цієї фрази. Його кинуло вперед так різко, що він опинився верхи на передньому сидінні, десь у такій позі, як кілька хвилин тому над містером Джонстоном. Поряд пролетіла Морока, пролунав її крик, коли вона вдарилася плечем об міцне скло. Містер Джонстон злетів угору й упав, як лялька. Минула хвилина, поки Білл зорієнтувався в темноті й вискочив назовні, щоб подивитися, що сталося. Багато чого він побачив.
На їхню машину наїхав шкільний автобус, який тепер палав, напівлежачи на високому узбіччі дороги. Верещали маленькі дівчатка, незграбно вибираючись через задні двері. Білл кинувся до однієї з них, охопленої вогнем, зіткнувся з Морокою, що теж вибрала ту саму дитину, й став збивати руками полум’я з іншої школярки.
Два санітари, що вийшли з карети швидкої допомоги раніше, вже рятували дітей.
— Чи є ще хтось в автобусі?! — крикнув Білл після перших нестямних митей.
І тут же побачив, що є. Обгорнувши носовичком кулака, він розбив шибку. Водій швидкої допомоги накинув свій товстий габардиновий плащ на підвіконня й витягнув дівчинку назовні. Білл сам горів, тому трохи покачався в болотистій канаві. Над’їхало шість автомобілів, надійшла допомога. Після швидкої переклички виявилося, що жодної школярки не бракує.
— Хто з вас близько мешкає, хай принесе трохи борошна, — розпорядився Білл. — Ви, дівчатка, сідайте у «швидку» — всі до одної. Один із вас, санітарів, станьте при дверях і допильнуйте, щоб ні на кому не тліла одежа. Не впускайте туди людей, у яких ви не впевнені.
— Так, докторе.
— То до діла, якнайскоріш. Їдьте до відділення швидкої допомоги.
— Ну, а ви самі, сер?
— Дам собі раду. Хтось та й підвезе мене.
Повернувшись до канави й обмащуючи руки грязюкою[127], Білл зауважив поруч Мороку, що робила те саме.
— Зараз хтось нас підкине до лікарні, — сказав він. — Мабуть, нас там впустять, га?
— А що з містером Джонстоном?
— Я й не подумав про нього. Зрештою, його ж везуть «швидкою» до лікарні. Сподіваюся, що на містерові Джонстоні не сидить гурт дівчаток.
— Не сидить. Санітари винесли його, щоб звільнити місце. Він лежить по той бік дороги.
— Живий?
— Схоже, що так. Санітари двічі пробували посадити його он у ту машину.
— Старий шкарбун. Я таки стягну з нього цю шкарпетку або дізнаюся, з якої причини він її не скидає.
Він повторив останнє речення, ставши навколішки, щоб промацати пульс Джонстона.
— Не стягнете з мене шкарпетки, — відказав Джонстон.
— Чому ні?
— Бо її нема. Мені стало ніяково, що вам обом доводиться так старатися задля мене, ото я й подумав, що зроблю це задля вас.
Білл нахилився над виставленою напоказ ногою.
— Щоб мені луснути! Та це ж дрібниця — надлишковий палець[128]!
— Добре вам казати, що це дрібниця! Все життя вона завдає мені клопоту.
— Завтра ми її видалимо.
Білл звівся. Перевів дух.
— Он у чому річ. Що ж, за це відшкодуєте витрати на всіх цих маленьких дівчаток.
— Ні, — заперечив містер Джонстон, упертий, як завжди. — Мого відшкодування вистачить на те, щоб добудувати для вас педіатричне крило у вашій клятій лікарні. Якщо там приймуть вас, докторе. Вас і вашу дівчину.
Перлина і хутро
Наприкінці 1935 року Фіцджеральд розпочав серію оповідань про дівчину-підлітка того самого віку, що й Скотті Фіцджеральд у той час. Ґвен з її блакитними очима, із зацікавленням хлопцями, респектабельні північно-східні коледжі й Нью- Йорк — усе це має чимало спільного зі Скотті, як можна побачити у відомих Фіцджеральдових листах до неї.
Він написав Гарольдові Оберу в середині грудня:
«Це оповідання [“Несказанно мила”] — плід мого бажання писати про дітей віку Скотті. (…) Хочу, щоб вийшла серія, якщо в “Пості” сподобається ця ідея. Якщо так, то скажіть їм, будь ласка, що я хотів би, аби вони притримали це оповідання, поки надійде інше [“Перлина і хутро”], яке має передувати. Колись вони так робили в серії про Безіла. Я не чекатиму відповіді на те, щоб розпочати другий твір — про Ґвен, натомість чекатиму від Вас телеграму про схвалення або ж заперечення цієї ідеї».
Хоча Фіцджеральд одужував від жахливого грипу й, хворіючи, харкав кров’ю, однак був у гарному настрої завдяки своїй роботі: «Мені подобалося писати це оповідання, й зі мною таке трапилося вдруге за цей рік, + це хороший знак». Навесні він наполегливо працював, пишучи й редагуючи цей твір. Обер захопився ідеєю про Ґвен, не в останню чергу тому, що, на його думку, це могло б уберегти Фіцджеральда від того, щоб знову писати сценарії: «Я гадаю, було б набагато розумніше для Вас працювати над цією серією, ніж іще раз пробувати щастя в Голлівуді, так що забудьмо про це».
У «Пості» прийняли перше Фіцджеральдове оповідання про Ґвен — «Несказанно мила» — й опублікували його у квітні 1936 року, не чекаючи, поки автор надішле, як він хотів, «Перлину і хутро». Більше того, вони повернули «Перлину» й попросили істотно змінити її. Знеохотившись, Фіцджеральд якийсь час працював над сценарієм «Балеток» і повідомив Оберові: «Я провів ранок, пишучи цього листа, бо, природно, розчарувався від того, що “Посту” не подобається оповідання про Ґвен; мені конче треба відпочити і взятися до роботи в другій половині дня — спробувати заробити трохи грошей, хоч і не знаю, куди звернутися». Старання самого Фіцджеральда про заробіток відображено в родині Ґвен: її батько втратив гроші під час Великої депресії й, очевидно, змушений багато в чому відмовляти їй.
Автор незабаром повернувся до «Перлини і хутра», але відмовився від переробки, яку запропонували Обер і його помічниця Констанс Сміт. Оберові не сподобалася вся поїздка в таксі в південному напрямку й краса запустіння в уявному Фіцджеральдовому Кінґсбриджі: «Добряча частина тексту про таксі видається мені неправдоподібною. (…) Я перевірив станції метро в Кінґсбриджі та на Двісті тридцятій стрит, із яких так само близько добиратись, як і з будь-якої частини Нью-Йорка. Поїзди метро там ходять що три-чотири хвилини. Якщо хтось поспішає добратися з Двісті тридцятої стрит до П’ятдесят дев’ятої, то він і не подумає брати таксі, та й у незаселених районах немає ніяких підземних терміналів, які описано у Вас». Сміт заперечила по-своєму: «Навіщо комусь навесні брати з собою шиншилову пелерину до Вест-Індії?» Коли в «Пості» знову відхилили це оповідання, Фіцджеральд узагалі відмовився надсилати їм цей твір. В Оберових записках вказано, що три його версії знищено 14 травня 1936 року. 13 червня «Пост» таки опублікував ще одне оповідання про Ґвен — «У будинку». Шість днів перед тим «Перлину і хутро» продано виданню «Пікторіал рев’ю» за тисячу доларів, причому імена персонажів змінено, щоб твір не конкурував із оповіданнями про Ґвен. Його так і не надрукували, а «Пікторіал рев’ю» — на початку тридцятих років популярний жіночий журнал з тиражем 2,5 мільйона — припинив діяльність навесні 1939-го, ставши жертвою Депресії.
127
…обмащуючи руки грязюкою… Класичний паліативний засіб у випадку опіків, спричинених хімікатами.
128
…надлишковий палець! Шостий палець або його частина.