Сміх. Біологія, психіка, культура
- Автор: Смаджа Ерік
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-80-9
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Сміх. Біологія, психіка, культура». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів.
Однак сміх також є невіддільною частиною системи емоційних, індивідуальних і соціальних виражень.
По-перше, сміх передає афективні повідомлення, притаманні психічному досвідові суб’єкта, що сміється. Вони позитивні, коли настрій веселий, життєрадісний унаслідок особистого чи колективного успіху, або очікуваного, або неочікуваного. Сміх сигналізує нарцисичний тріумф і задоволення від самовладності.
Однак сміх також може бути захистом проти неприємних, прикрих і болісних афектів, які він намагається заперечити або спростувати, зображаючи «протилежну міміку». Так само він непрямо надсилає негативні афективні сигнали.
Як лице-дихальний шлях розрядки, він дозволяє своєрідний виплеск певної частки психічного збудження або напруження (які не контролюються психічно).
Нарешті, йдеться про соціальний, «кодований» сміх або «сміхову міміку», відокремлену і незалежну від будь-яких особистих афектів, передаючи «колективні емоції», приписані в певних визначених типах соціальних взаємодій, що таким чином беруть участь у репертуарі конвенційної соціальної міміки групи. Тому вони улягають правилам етикету й належної поведінки. Згадаймо «приписаний» колективний сміх радості й сатисфакції, сміх ввічливості, зваби, навіть прихованого замішання, ніяковості.
Відштовхуючись від універсальної основи сміху — філогенетичної спадщини міміки в соціальній грі вищих приматів, — людина витворила свій поліморфізм, свою функціональну полівалентність і багатозначність, а отже, здатність змінюватися за допомогою обробки соціальних правил, чистих витворів її ментальної діяльності, породжуючи новий маркер соціальної ідентичності.
Так, ми бачимо, що сміх, крім своєї належності до систем сміхової та емоційної комунікації, відіграє важливу роль у фундаментальній драмі людського існування, складеного з антагонізму процесів життя / процесів смерті.
Справді, як захист проти смерті та її згубних процесів лице-вокальна метафора, яку втілює сміх, є, напевне, вираженням вибухового тріумфу життя.
Вибух сміху, врешті-решт, символізує ефемерний вибух життя…
Бібліографія
Dupreel E., Le problème sociologique du rire, Essais pluralistes, Paris, PUF, 1949.
Escarpit R., L’humour, Paris, PUF, coll. « Que sais je ? », 1960.
Grojnowski D., Le rire moderne à la fin du XIXe siècle, Poétique, novembre, 1990.
L’humour d’expression française. Colloque international, Paris, organisé par CORHUM et publié dans Humoresques, Z Éditions, juin 1988.
Kofman S., Pourquoi rit-on ?, Paris, Galilée, 1986.
Kris E., Psychanalyse de l’art, Paris, PUF, coll. « Le Fil rouge », 1988.
Lalo Ch., Esthétique du rire, Paris, Flammarion, 1949.
Mannoni O., Un si vif étonnement, Paris, Le Seuil, 1988.
Mauron Ch., Psychocritique du genre comique, Paris, Corti, 1964.
N’Guyen A., Le rire et la dérision, L’Évolution psychiatrique, 1955, p. 67-118.
Quatre essais sur le rire. Critique, Paris, 1988.
Puyuelo R., Le savoir-rire, Humoresques, n° 16, Paris, CORHUM, 2002.
Rubinstein H., La psychosomatique du rire, Paris, Robert Laffont, 1983.
Sarrazin B., Le rire et le sacré, Paris, Desclée de Brouwer, 1991.
Shentoub S. A., L’humour dans l’œuvre de Freud (Séminaire de l’IPP de 1984-1988), Paris, Éd. Two Cities, etc., 1989.
Soulé M., Œdipe au cirque, RFP, t. XLIV, n° 1, Paris, PUF, 1980.
Souriau E., Le risible et le comique, Journal de psychologie, avril-juin 1948.
Stora-Sandor J., L’humour juif dans la littérature de Job à Woody Allen, Paris, PUF, 1984.
Wackenhein A., Rires et sourires en Alsace et ailleurs, Strasbourg, L’Alsatique de poche, 1973.
Ziv et et Diem J. M., Le sens de l’humour, Paris, Dunod, 1987.
Трагедія сміху: паличка Арлекіна
Скільки існує людство, стільки воно й сміється. В кожному куточку світу незалежно від типу суспільства, культури, моралі, темпераменту різні народи мають цю універсальну здатність, що виявляє себе у різноманітних формах. Але, попри свою універсальність і загальнодоступність, сміх залишається загадкою. Названий особливою властивістю людини, він поділяє цю таємничість разом із самою її природою. Самоназва Homo Sapiens не викликає, принаймні у науки, ніяких заперечень, як і Homo Faber чи Homo Ludens, але Homo Risibilis уже вносить якийсь скандал, інтригу, іронію. Ми більше не впевнені, про що йдеться чи взагалі це серйозна розмова. Чи залишаємося ми з цим визначенням на твердому ґрунті раціонального дискурсу? Які функції, причини і мета сміху, які закони, яка діалектика? Чи не є це трохи «занадто», «фантазійно», ризиковано, дещо вибивається з рамок?
Не дивно, що цими «людськими, надто людськими» питаннями, що були дуже довго хаотичними, фрагментарними й поодинокими, врешті-решт зацікавилася антропологія[60]. В особі психоаналітика й антрополога Еріка Смаджа відбувається своєрідне поєднання багатьох міждисциплінарних підходів. Сміхом здавна цікавилися філософи, медики, психологи, ритори, теологи, моралісти, етнологи, письменники, художники... Не меншою мірою вони цікавлять інших, не-гуманітарних, науковців: етологів, анатомів, біологів... Ці знання й спостереження потребують бодай спроби систематизації та узагальнення. Коли, з одного боку, ми маємо «язичницький» пантеон інтерпретацій сміху, що губиться в мозаїчному еклектизмі, а з другого — «християнський» дуалізм зведення сміху до «тілесного» та «духовного» начал, де абсолютна моральна перевага віддається другому, а перше засуджується як «зло», то конче потрібне сучасне опрацювання й формалізація цього складного явища.
60
Експериментальну «антропологію сакрального» в дусі Жоржа Батая, що досліджувала сміх як релігійно-містичний «внутрішній досвід», парадоксально поєднуючи переосмислених на сюрреалістичний лад Ніцше та Геґеля, віднесемо радше до царини філософії; про економіку сміху у Батая див.: Дерріда Ж. Від обмеженої економії до економії загальної // Письмо та відмінність. — К.: Основи, 2004. — С. 507–562. А також розділ «Два учителя: сміх і гріх» у кн.: Фокин С. Философ-вне-себя. Жорж Батай. — СПб.: Изд-во О. Абышко, 2002. — С. 13–18.