Ірка Хортиця приймає виклик

Ірка підійшла до стіни й знову забелькотіла:

— Стінка міцно стоїть, не хитається, за наказом володаря відчиняється…

Кишеня піджака хвацько вивернулась назовні обтріпаним швом.

Стінка вигнулася, роздулася й вивернулась навиворіт. Цього разу все обійшлося без додаткових спецефектів. Вовки легко відскочили вбік і насторожились, вишкіривши ікла й приготувавшись до миттєвого стрибка.

— Ми мали рацію, — не вірячи власним очам, прошепотів Іващенко. — Мій компаньйон справді будував тут потаємні ходи! Лазив по них, підслуховував і підглядав! От як він, гад, завжди про все знав!

Стінка відкрила вузесенький — людина могла пройти тільки боком — хід, що, схоже, вів від кабінету компаньйона в бік комп’ютерної зали.

— Але його самого тут немає, — розчаровано мовила Ірка. — Уперед, уперед!

Вона встала й кинула скоромовкою вздовж усього довгого коридору, що повертав у кінці:

— Мури-стіни, схованки та лази, відкривайтесь всі одразу, — і, відірвавши край підкладки, вивернула навиворіт увесь піджак.

Стіни ожили. Будинок почав здригатися в судорогах і спазмах, наче живий організм. Одразу за поворотом почувся дикий, зляканий лемент.

— Попався! — радісно закричала Тетянка, кинулася на галас і здивовано спинилася.

Прикутий наручниками до батареї, у коридорі сидів той самий чолов’яга, якого Ментівський Вовкулака залишив чекати повістки до суду. По обидва боки від нього виверталися назовні черговий таємний хід і господарська комірчина. Чолов’яга кричав, упирався спиною в батарею й чимдуж дубасив об підлогу каблуками черевиків із крокодилячої шкіри. Схоже, сподівався сховатися в щілині між радіатором та стіною.

— Хто секрети нам відкрив, повернувся, став, як був! — по черзі вказуючи пальцем на обидві вивернуті стіни й, немов у дитячій лічилці визначаючи, кому бути заводіякою, прокричала Ірка.

Стіни миттю «закрилися». Увесь червоний, чоловік, судорожно хапаючи ротом повітря, впав на підлогу. Вовки прослизнули в затінок, а люди стовпилися довкола в’язня. За мить до них приєднався й майор. У людській подобі.

— Незручно якось вийшло, — пробелькотів він. — Я зовсім про нього забув.

— Я так і думав, так і думав, — чолов’яга підвівся й утер спітніле обличчя. Рубін на його обручці криваво зблиснув. — Я не ображаюся, ні. Я все розумію! Ви, мабуть, були заклопотані якимись дуже важливими міліцейськими справами. — Батько-втікач, як і раніше, звертався до майора, але його погляд раз у раз ковзав по трійці дітлахів, весь час зупиняючись на Богданові. І, як і раніше, цей чіпкий, пронизуючий погляд аж ніяк не поєднувався із жалюгідним, наляканим белькотанням. — Але, може, хоч тепер ви мене вже відпустите? Я з’явлюся до суду, слово честі.— Чоловік притулив вільну руку до серця. — Дітьми присягаюся!