Ірка Хортиця приймає виклик

— Хто вам ворожив? До речі, а слід? Той, уривчастий, що вів від входу назад до будинку? Ірка вас у нього ледь носом не тицяла. А ви? Який зворотний слід, немає ніякого сліду…

Вовкулака зніяковів:

— Щодо сліду — це правда, що тут скажеш.

І як я його не помітив? Може, там якась хімія? Але ж ти його взяла! І молодець. Молодий нюх робить дива.

— Нема в мене ніякого нюху, — розізлилася Ірка.

— А дива є,— перехопила ініціативу її подруга. — Ви професіонал і здогадалися класно. Ми, звісно, грошима поділимось. Трішечки, — уточнила білява відьма. — Але якщо хтось і може розкрутити справу до кінця, то тільки ми з Іркою. Ірко, скажи ж їм! — Тетянка переможно зиркнула на подругу. І решта присутніх, навіть Серьога, очікувально глянули на Ірку, немовби вона зараз, цієї ж миті все придумає, все дізнається й доведе справу до успішного завершення.

«Ох, скажу! — у паніці думала Ірка. — Ох сказону! Тобі, Тетяночко! Хай тільки поруч зайвих вух не буде!» Вона розгублено смикала манжет сорочки. Підгортала-відгортала, знову підгортала. У голові було порожньо, жодної думки. Відьмочка лише безтямно дивилася, як манжет згорається в трубочку, а потім знову розгортається. І раптом її щось неначе вкололо, і зрозуміла, чітка схема, накреслена бабусиною рукою в заповітному зошиті, постала в неї перед очима. Дівча підвелося й почало вивертати всі свої кишені: на джинсах, на сорочці. Потім воно глянуло на обвислу підкладку, нитки, що стирчали зі швів, і стало запихати кишені назад.

— Нам теж так зробити? — обережно поцікавився Іващенко.

— Вам не треба, — похитала головою Ірка. — Якийсь одяг вашого компаньйона тут лишився?

— Он його піджак за дверима висить, — швидко відповів Іващенко. — Ми нещодавно саме над проектом працювали, він його зняв, а забрати й забув.

— А ми комп’ютер розпитували, — тихо пробелькотіла Ірка. — Добре, тепер він нам знадобиться. — Дівчина зняла піджак із вішака. Потім винувато зиркнула на Тетянку. — Але без вовкулак нам усе одно не впоратися.

Тетянка гордо повела плечем:

— Ну якщо ти так кажеш… Гаразд, нехай майор буде на паях.

— Ти що, не розчула, відьмо? — гаркнув майор. — Вона сказала «без вовкулак». Скільки тобі наших потрібно, сестричко?

— А скільки є?

— Зі мною — семеро. Сини й племінники, — швидко відповів майор.

— Ну нічого собі! — закричала Тетянка. — На одного старого дядька із сім’єю вовкулак полювати? І кожен, мабуть, грошиків урвати захоче? — Обурилася дівчинка.

— А ти як гадала? Часи такі. Тепер навіть вовки безкоштовно не кусають! — підтвердив її здогад майор.

— Та за такі гроші я сама кого хочеш покусаю.

— Мені не треба, щоб вони кусали. Принаймні зараз, — спробувала пояснити Ірка. — Мені треба… як би це сказати… щось на зразок вовчого радара. Будинок величезний, а якщо компаньйон і справді наробив у ньому ходів, як черв’як у яблуці, то, коли я його назовні виганяти почну, він же де завгодно вистрибнути може. А нас зовсім мало!