Марш Радецького та інші романи
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-063-3
- Переводчик: Євгенія Горева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Марш Радецького та інші романи». Краткое содержание книги:
— Авжеж! — потвердив тесть.
— Але такого життя, — вів далі лікар, — ми обоє довго не витримаємо. Як тобі відомо, мене зовсім не задовольняє цей фах. Якби не ця служба — чого б я не досягнув уже тепер! Я посідав би визначне місце у світі, і Євине марнолюбство було б задоволене. Бо, на жаль, вона марнолюбна!
— Це в неї від мене, — сказав пан Кнопфмахер не без утіхи.
— Вона невдоволена, — провадив полковий лікар, поки його тесть наливав нову чарку. — Вона невдоволена й шукає розваги. Я не можу їй за це дорікати…
— Ти мусиш сам її розважати! — перебив тесть.
— Я… — доктор Демант затнувся, хвильку помовчав і потягся поглядом до горілки.
— Та випий-бо вже нарешті! — підбадьорливо сказав пан Кнопфмахер.
І він підвівся, узяв чарку й налив повну; халат на ньому розхристався, виглянули волохаті груди й веселе черевце, таке саме рожеве, як і його щоки. Він підніс повну чарку до самих губів зятеві. Макс Демант нарешті випив.
— Є ще дещо… власне, воно й змушує мене кинути армію. Коли я прибув у полк, з очима в мене, можна сказати, було все гаразд. А тепер що рік, то стає гірше. Я тепер… тепер я не можу… Я тепер просто нічогісінько гаразд не бачу. Властиво, я мушу подати рапорт і вийти у відставку.
— Так? — спитав Кнопфмахер.
— А з чого…
— З чого жити? — Тесть закинув ногу на ногу, його враз пробрав холод, він закутався в халат і притримував руками коміра. — Так, — сказав він, — ти гадаєш, що я все це на собі витягну? Відколи ви одружені, мої видатки на вас складають триста крон у місяць — я випадково це запам’ятав… Та вже знаю, знаю! Єві багато треба. І якщо ви почнете нове життя, вона потребуватиме не менше. Та й ти теж, мій сину! — Він злагіднів. — Еге ж, мій любий, любий Максе! Тепер мені ведеться не так добре, як колись!
Макс мовчав, Пан Кнопфмахер відчув, що відбив атаку, й знов розхристав халат. Він випив ще чарку. Голова його вміла не туманіти. Він себе знав. Ці телепні! А все ж таки оцей зять кращий проти того, другого, Германа, чоловіка Елізабет… Шість сотень крон у місяць коштували йому дочки. Він знав це достеменно. Якщо раптом полковий лікар колись осліпне… Пан Кнопфмахер поглянув на блискучі зятеві окуляри. Нехай пильнує дружину! Це й для підсліпуватого не штука!
— Котра зараз година? — спитав він дуже миролюбно й дуже безневинно.
— Хутко сьома! — сказав доктор.
— Піду одягнуся, — вирішив тесть.
Він підвівся, кивнув зятеві головою і з гідністю, поволі виплив у двері.
Полковий лікар лишився сам. Після інтимної самотності на цвинтарі самотність у власній оселі здавалася йому колосальною, нестерпною, майже ворожою. Уперше в своєму житті він сам налив собі горілки. Скидалося на те, що й п’є він уперше в житті. «Дати лад, — думав він, — треба дати лад». Він надумав поговорити з дружиною. Вийшов у коридор.
— Де моя дружина?
— У спальні, — відповів служник.
«Постукати?» — спитав сам себе доктор. «Ні!» — наказало йому залізне серце. Він натиснув на клямку, двері відчинилися. Його дружина в блакитних штанцях стояла перед дзеркалом з великою трояндово-рожевою пухівкою в руці.
— Ах! — скрикнула вона і приклала другу руку до грудей.
Полковий лікар не рушив від дверей.
— Це ти? — сказала дружина.
Вона вимовила це, наче позіхнула.
— Це я! — твердо відповів полковий лікар.
Йому здалося, ніби це сказав хтось інший. Окулярів він не скинув, але промовляв у туман.
— Твій батько, — почав він, — сказав мені, що тут був лейтенант Тротта!
Дружина обернулася. Вона стояла в блакитних штанцях, тримаючи в правій руці пухівку, мов зброю, спрямовану проти чоловіка, і сказала щебетливо:
— Твій приятель Тротта був тут! Тато приїхав! Ти вже його бачив?
— Саме тому… — сказав полковий лікар і враз зрозумів, що він програв цю гру.
З хвилину він мовчав.
— Чому ти не стукаєш? — спитала вона.
— Хотів, щоб ти зраділа!
— Я злякалася!
— Я… — почав був полковий лікар. Він хотів сказати: «Я твій чоловік».
Натомість він сказав:
— Я кохаю тебе.
Він справді кохав її. Вона стояла перед ним у блакитних штанцях. І він кохав її.
«Але ж я й ревнивий!» — подумав він. І сказав:
— Я не люблю, коли в нас бувають люди, а я про це нічого не знаю.
— Він милий хлопчина! — сказала вона й заходилася повільно і старанно пудритися перед дзеркалом.
Полковий лікар підійшов до своєї дружини і взяв її за плечі. Подивився в дзеркало. Він побачив там свої смагляві волохаті руки — на її білих плечах. Вона всміхалася. У дзеркалі він бачив скляну луну її усміху.