Пригода опівночі. Однієї дощової осені
- Автор: Гуляшки Андрей
- Серия: Абакум Захов #2
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: О. Д. Кетков
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Пригода опівночі. Однієї дощової осені». Краткое содержание книги:
Події цієї гостросюжетної пригодницької книги розгортаються в прикордонних районах народної Болгарії, куди імперіалістичні розвідки засилають своїх агентів, намагаючись перешкодити соціалістичному будівництву, підірвати економіку нової Болгарії.
Проте органи Державної безпеки вчасно знешкоджують підступні плани іноземних агентів.
Головний герой твору — вольовий, досвідчений, талановитий контррозвідник Абакум Захов. Мужньо і невтомно бореться він з прихованими ворогами, вміло викриваючи їх.
Книга пройнята ідеєю безмежної відданості батьківщині і народу.
У Радянському Союзі видається вперше.
Лейтенант швидко повернувся.
— Ви начебто були в тому будинку або вивчали його план! — засміявся він. — У душовій справді двоє дверей. Одні, старі, замикаються не на ключ, а на засувку зсередини. Другі, нові, зроблено недавно, це видно по штукатурці. Вони замикаються на ключ і на засувку. Там тільки один душ.
Абакум мовчав. Було близько одинадцятої, і він мав іти на доповідь до полковника.
— Не спускайте з очей обох квартир, — промовив він, зітхнувши. Потім спитав: — Ви вже маєте відомості про будинок з альпійською покрівлею?
Лейтенант знизав плечима.
— Правда, у вас не було часу, — винувато всміхнувся Абакум. — Пробачте. Я викличу вас після обіду.
Голос його тепер звучав тихо і глухо.
Отже, алібі Ірини є тільки формальне, юридичне. По суті, немає ніякого алібі. Близько десятої години Теофілова виходить із канцелярії, повідомивши заздалегідь Чавову, що йде «нагору» викупатись. Те саме вона каже й прибиральниці, а може й ще комусь. Ірина входить у душову, не роздягаючись, пускає воду, а сама виходить другими дверима і чорним ходом через двір збігає на вулицю Димо Хаджідимова. Звідти до складів Центру недалеко — хвилин п'ятнадцять, а якщо йти швидко, то можна встигнути й за десять. Зробивши все, що їй було потрібно, Теофілова повертається тим самим шляхом. Змочує обличчя й волосся гарячою водою і, «викупана», спускається в канцелярію, як це робила й раніше.
Менш як за добу Абакумові пощастило проникнути досить глибоко в цю справу. В голові у нього склалась чітко окреслена гіпотеза, але він боявся запропонувати її полковникові як план дій, бо в ній було ще багато невідомих. Захов мав у своєму розпорядженні 72 години — три доби на те, щоб виявити справжніх злочинців і врятувати одне людське життя.
Цього дня після обіду ховали Венцеслава. Абакум подзвонив Ірині на роботу, але Чавова відповіла, що Ірина не приходила, що нездужає. Тоді він викликав машину, відпустив шофера і сам сів за руль.
Абакум сподівався застати її в кімнаті, але помилився — вона сиділа, підібгавши під себе ноги, на траві під шовковицею і читала. «Певно, якийсь роман, — подумав він. — Хоче розвіятись — адже ховають Венцеслава!»
На Ірині було скромне ситцеве платтячко веселих тонів. Миловидне личко було замислене, а очі дивились, як завжди, відкрито й сміливо, і погляд їх був ясний і чистий.
Ірина подала Абакумові руку, і на її устах заграла безтурботна, радісна усмішка.
— Саме вчасно, — промовила вона і потягла його до себе. — Сідай! Я втомилась читати.
Абакум опинився на траві біля неї. Він відчував ніжний дотик її плеча, а розпущене волосся пестило його обличчя. Подув вітерець, шовковиця зітхнула, тонке плаття здулося, неначе парасолька. Десь посвистував дрозд.
В Абакума запаморочилось у голові. Він відчув непереборне бажання обняти її. Потрібно було великих зусиль волі, щоб залишатися зовні спокійним.
— Що читаєш? — спитав він, повільно простягаючись на траві.
В блакитному бездонному просторі над ним пропливала біла хмаринка з позолоченими сонцем кучерявими краями. Дрозд посвистував у кущах.
— Що я читаю? — Вона затиснула руку між коліньми і відповіла дзвінко, мов учениця, яку викликали до дошки — Про хімічні властивості водню і, зокрема, про вельмишановного водневого йона! Дуже цікаво! — І весело розсміялась.
— А наш приятель, мабуть, уже спочиває в землі, — сказав Абакум.
Він дивився на білу хмаринку і мружив очі.
— Мабуть, — відповіла тихо Ірина. Вона нахилилась і зірвала билинку. — Я пішла б на його похорон, але сьогодні прокинулась із страшенним головним болем. Дуже шкода.
— Чого шкода, що голова болить чи Венцеслава? — спитав Абакум.
— З мертвими не жартують, — промовила Ірина ї приклала палець до його губів.
Абакум подивився на неї: над її верхньою губою виступили краплинки поту.
Якийсь час обоє мовчали.
— Ірино, — почав, нарешті, Абакум. — Які твої плани на майбутнє? Про що ти, наприклад, мрієш?
Він узяв її руку і почав гратися пальцями.
— Мої мрії дуже скромні, — відповіла Ірина. Вона перевела дух, витерла піт над верхньою губою і труснула головою. Очі її знову засяяли. — Власне, у мене одна мрія — ні від кого не залежати.
— Це дуже загально, — усміхнувся Абакум.
Вона знову зірвала билинку й замислилась.
— Що значить — ні від кого не залежати?
— Дуже багато значить. — Ірина важко зітхнула. — Вступлю в аспірантуру, і далі мій шлях у житті залежатиме тільки від мене самої.
Вітер погнав хмаринку на схід.
— Ірино, — спитав Абакум, — чому в тебе рука волога і холодна?