Три листки за вікном
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Три листки за вікном». Краткое содержание книги:
Цього я хочу, й така моя остання воля. У цьому виправдання мого життя, і так себе тішитимуть усі подібні до мене. В цьому, зрештою, суть Турчиновського – пояснення його і розгадка. Адже людина – не тільки тіло, яке тлінно навідало цю землю, людина – це вища якість, яку постійно пояснюєш, але ніколи не поясниш…
Дощ ішов. Я сидів притихло в курені й дивився перед собою спокійним примруженим зором. М'яке світло ояснювало мене зсередини й огрівало моє старе сонце.
РОЗДІЛ XXVII,
у якому Турчиновський оповідає про своє прибуття до Шклова
Ми зупинились у Шклові, в монастирі Благовіщення господнього, і в тому монастирі ігумен Теодозій з братією прийняли мене з охотою і з нагородою за утримання таляра битих десять. Так само було прийнято до хору й моїх нових співподорожан-співаків, з якими я відбув дорогу до цього міста над Дніпром.
Перше, що зробив: пішов глянути на святу річку нашу, і вона, велика, щедра, принесла душі моїй мир. Я сидів на березі, сховавшись у затінок верби, і довго слухав, як похлюпують здійняті вітром хвильки. Вони спалахували, ніби постріли, короткими різкими зблисками, і ті блискоти миготіли по всій течії. Відчував я себе під той час звільнено, як і тоді, коли врятував мене компанійський отаман. Так завжди буває, коли мина небезпека, що висіла загрозливо, – знову мирно лебедіє голубе небо і ясне сонце, спокій світу відчувається якнайзагарніше. І все-таки тут, у мирі, я згадував і своїх ворогів. Співподорожан-здирунів, мабуть, покарано на горло, а колишній регент повіявся, битий страхом, світ за очі. Я міг вільно зітхнути й спокійно обзирати, пригрітий сонцем, світ та людей.
Відчував збудження від сотень нових облич, які випадало бачити, і від вулиць, на які ступав. Був оновлений і я, і світ навколо – переживав це з радісним щемом у душі. Тут, у Шклові, я ніби вдруге народився, тож хотів думати, що таки загубив свою хвостату Недолю…
Зараз, коли перейшов не один десяток літ, ця моя наївність видається мені смішною: ніколи-бо людині не вдається втекти від себе самої, хай би з неї здерли шкіру й одягли у нову. Але вона не може й не заперечувати себе, інакше не мала б заруки, що не топтатиме цілий вік одне й те ж багенце…
Я тоді довго сидів над Дніпром, заколисаний його тишею, довго слухав мелодійний плескіт хвиль, у який вривався сплеск грайливої риби; малий човен на видноколі був добрим прихистком для мого втомленого погляду – мені раптом захотілося зробити щось надзвичайне. Щось од рицаря, котрий проголошував перед бур'янами, сиділо, звісно, і в мені – недаремно вигадав я його!..
Дививсь у глибину простору трохи скаламутнілим зором. Дніпро хвилював мене, здіймались у мене груди, стукотіло серце.
«Треба шукати десь тут, – подумав я. – «Мудрість передвічна»!»
Я схопився на ноги.
– «Мудрість передвічна», – сказав уголос.
Було парко, я скинув чоботи, зв'язав їх і перекинув через плече. Босий, підкасавши колошви, ступив у воду – була чиста, ніби кришталь. Ноги мої стояли на піску, наче перерізані прозорою площиною води.
«Маю з'єднати всі притчі, які придумав раніше, – гадкував я, – хай вони зіллються в одну історію. Оце й буде «Мудрість передвічна»!»
Я брів водою. Над головою натягнено сітку сонячного проміння, а долі, на воді, – решето сонячних спалахів. Мені в голові відлунився діалог.
Заброда. Коли хтось поставив цю сітку, то мусить бути наживка. Шукаймо наживку, але так мудро, щоб оминути мережу.
Філософ. Суть у тому, щоб не нас ловили, а щоб ловцями стали ми.
Будівничий. Що ж ловитимем?
Всі разом. Розум!..
Мені побачилися всі вони. Чоловік, котрий шукав волі в пустелі. Рицар з його гординею, яка привела його до упокореності, Козак, битий заздрістю. Мені побачився Чернець з його даремним прагненням заховатися від життя, історію про нього я запозичив з «Києво-Печерського патерика». Всі вони хиталися серед неба, як ляльки, що їх тримали в повітрі руки моєї уяви.
Вибрів на пісок й уявив собі ще одного персонажа своєї драми. Біля моїх стіп рив землю Кнур. Рив її із завзяттям – я стояв і дивився: Кнур проривав на землі правильний квадрат: малий майданчик, на якому моя уява помістила Отару. Поруч стояли Рицар, Козак, Чернець і всі інші мої дійовці – це вони були ловцями Отари.
«Ось воно, – подумав я, – дивне й страшне Невдоволення людське!»
Тоді виповз на пісок Рак. Був трохи менший за людину, врешті, голова в нього також була людська…
«Вона майже готова, моя драма, – подумав я, – небагато треба, щоб її довершити. Спробую й поставити тут, у Шклові…»
Рак звівся на хвоста й подибуляв до мене. Серце в мене тенькнуло, був це таки він – Страх. Такий же вусатий і загадково усміхнений.