Три листки за вікном
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Три листки за вікном». Краткое содержание книги:
Дивлюся на дощ, щедрий і теплий, – земля парує. Той дим підіймається хвилями, в яких угадую людські постаті. Невиразні й півзатерті – всі ті, з ким випало зустрічатися. Ті постаті в дощовому серпанку начебто сплетені водно – перевиті руками й ногами – тисячі тіл в одному клубку. Язики туману лижуть це моє видіння, і годі придивитися до нього пильніше, хіба що бачу розтулені роти, розплющені очі й простягнені руки…
Дощ іде, повільний і одноманітний. Я, Ілля Турчиновський, який завершує своє існування, оповідає тим, кому буде цікаво, своє життя. Поки що я живий серед сущого і бачу інших живих. Народжено мене перевірити все на розум, як перевіряє на зуб золото торговець. Може, оповідаю я недоладно, може, уривками плету цю вервечку слів, вибач мені, читальнику, – я поспішаю. Іде дощ, а я сиджу заціпенілий у курені – старий дивак, який і в старості не відчуває себе впевненим.
Відводжу очі від того видовиська сплетених тіл. Язики диму покривають для мене далеч і знову роблять її непрозорою.
«Ще рано розчинятись у тумані, – гарячкове міркую я, – зовсім рано! Принаймні треба записати те, що пережито у Шклові».
– Мудрість передвічна! – гукаю я в Дощ.
Так, це була назва драми, яку мені випало написати й грати. Головний виконавець, актор і наставник – я. Головна дійова особа також. «Мудрість передвічна» – ось що освітило в мистецькому свічаді мій шлях, страждання й думки:
Розум, Воля, Гординя, Заздрість, Отара… Ще маю розповісти про Повстримність…
РОЗДІЛ XXVI,
у якому Турчиновський оповідає про синову втечу
Мої думки перебив голосніший плюскіт та й рип. Серед дощу, у морочному безгомінні ті звуки здалися мені чудними. Я готовий став зустрітись із новим видінням – в голові промайнула думка про Віз без візника, про який оповідав мені один сторічний дід. Той повіз плететься повільно по землі, а кінь ступає, сумно опустивши голову й приплющивши очі…
Але ні, віз був звичайний, на ньому сиділи, загорнуті з головою у свитку, мій візниця й благочестива паньматка моя. На мить я подумав, що останнім часом не згадував про дім свій, через те вийшов назустріч приїжджим. Жінка моя зістрибнула з воза, як молода, не чекаючи, поки довезуть її до куреня коні, і пішла до мене напростець через пасіку.
– Щось сталося? – спитав я, відчуваючи легку тривогу від того, що так несподівано вони з'явилися. – У такий ви дощ!..
Паньматка моя раптом розплакалася. Сіла на сухе сіно в курені і спустила з голови свитку. Очіпок із волосся сповз, і з-під нього висмикалося кілька пасем.
– Остап наш… – сказала вона крізь Плач.
– Що Остап? – спитав я затурбовано.
– Утік наш Остапко! Зовсім із дому втік! – розридалася моя жінка.
Сидів заціпенілий, безсилий порушити м'язом. Подув вітер, і в курінь занесло гурт дрібних крапель.
– Як утік? – перепитав я, безглуздо дивлячись на дружину.
Паньматка втерла обличчя, і я уздрів, що сльози котяться по її щоках.
– Учора, – сказала вона. – Я поралася по господарству. Переказав через візницю…
Візник уже під'їхав возом і дійшов до куреня. Мокрий і великий, стовбичив перед входом.
– Залазь сюди! – наказав я, подаючи йому руку. Візник поцілував руку, а я його благословив.
– Це було вчора, – повторила паньматка.
– Підійшов до мене, – сказав глухо візник, – і попросив переказати паньматці…
– Забрав свитку, торбу і книжки, – мовила дружина – Ти б уже перестав тут висиджуватися. У домі все валиться…
Дивну річ я відчув, люб'язний читальнику. Цей дощ, і віз, і ці двоє людей, що приїхали до мене, думки мої – все це раптом ув'язалося в один вузол. Відчув, що мені забракло слів. Не міг до ладу поспівчувати матері в її горі; зрештою, не така для нас це була новина. Син наш давно відпрошувався в Київ учитися, але мати свого улюбленця все боялася відпускати… Треба було мені зібратися на втішні слова й розрадити запечалену матір, але не знав, що сказати. Відчував тільки легкий подив: я на таке сподівався, але не тепер, коли літо, а десь під осінь – очевидно, син мій хотів до навчання зібрати трохи грошей, бо в нас із ними завжди сутужно. В голові мигнуло блискавкою: розмова з сином, неспокій, що штовхнув мене на мереження цих рядків; ми тоді із сином не знайшли спільної мови. Що, зрештою, може сказати той, кого гризе неспокій, іншому, враженому такою ж хворобою? Він здатен тільки привітати його як рівного й побажати щасливої дороги. Стежки таких людей не перехрещуються – біжать урізнобіч і лише вряди-годи зближуються на віддаль, якої досить для такого привітання…