Три листки за вікном
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Три листки за вікном». Краткое содержание книги:
Однак несподіваність синового вчинку мене вразила, адже розумів я: не тільки бажання вчитися вигнало мого сина з дому, хотів, окрім того, і світу подивитися.
«Невже того, що я пережив, – подумалося, – мало, щоб зрозуміти облудність блукань? Невже, щоб зрозуміти це, потрібно не одне покоління Турчиновських? Таж коли батько не знайшов гавані, чи знайде її син?»
За хвилю я посміявся з таких думок. Мій син і я – це було як кільця дерева: вужче і ширше. Він шукатиме свого, а я свого нашукував. Наші кола, можливо, й справді не поєднаються, але все-таки ми одне дерево!
Думок у мені з'явилося, як бачиш, любий читальнику, багато. І це за коротеньку мить, коли я сидів, уражений несподіваною звісткою, й дивився на заплакане обличчя своєї паньматки.
«Матері, – подумав я, – наче чайки при битій дорозі. Коли не витопчуть ваші діти чужі люди, вони самі покинуть вас біля тієї ж битої дороги».
Зворушений цією думкою, я заспокоїв як міг дружину, але поїхати додому не захотів, поклавшись на те, що бджоли саме рояться. Мені ж забаглося побути на самоті. Отож я скористався з того, що дощ перестав, і відпровадив паньматку додому. Стояв і довго дивився, як зникає в глибині полів хитливий віз. Небом неслися сколошкані хмари, і від того на душі ставало незатишно. Мені здалося, що ось зараз вони підхоплять мене на свої крила і не матиму сили їм опертися. Захотілося навіть гукнути вслід за паньматкою, щоб повернулася й забрала мене з собою. Щоб забув я оцю розколошкану тривогу і свій непогамований неспокій…
В писанні я весь час звертаюся до тебе, люб'язний читальнику, але, вибач мені, не знаю я тебе. Хто ти і чи будеш ти колись? Чи потрапляють мої листки, яким віддаю останню силу, стороннім людям на очі і чи матимуть вони із них хоч малий пожиток? Зрештою, не кривитиму душею і скажу: думаю я про тебе, любий читальнику, тільки принагідно. Це писання потрібно мені самому – хочу зрівноважити в собі уморуйнівну силу й позбутися гнітючого неспокою, боротися з яким нелегко!..
Але ж мій син!.. Диво з див! Я навіть відчув легеньку втіху від того, що й моє яблуко не відкотилося далеко від яблуні. Водночас почав розбирати мене безпричинний сміх. «Господи, – сказав я, – мій син утік!»
Пішов назад до куреня, вже не маючи сили стримати сміху, та й не потрібно було. Як хлопчак, упав у пахкітливе сіно й нарешті дав волю реготу, який мучив мене. Сміх рвався з мене, як дощ із хмари, що давно носила його в череві.
Дощ почався знову, цього разу линув, як з цебра і начебто зареготав разом зі мною. Війнула хвостом блискавиця, загримотів грім – гроза покотилася над куренем з усією незагнузданою навальністю – це дало, зрештою, мені змогу отямитися.
«Що воно? – подумав я. – Чи не божеволію?»
В розхилені двері куреня полилося нестримною рікою молоде грозове повітря. Вряди-годи я ще вибухав сміхом, а водночас і сльози котилися мені по лицях.
Так, чудний і незбагненний був цей настрій – причини його лежали поза моєю свідомістю. Були тільки дощ, гроза, було розколошкане небо – те, що завжди збурювало мені єство.
Здоровий глузд мав би примусити мене потурбуватися у цю хвилю про дружину, яку, напевне, застала в полі несподівана гроза, але чим я міг їй допомогти? Очевидно, відсиджується десь під возом і думає про нещастя, яке впало їй на голову.
Здоровий глузд мав би наказати мені повернутися до господарства, турбот, церковної служби, що приносить мені хліб насущний… Але все це існувало бозна-де, за цією прямовисною хвилею дощу, поза межами цього океану, на дні якого корчуся від незрозумілого реготу чи плачу.
«Ми такі, люди, – подумав я, – скільки б не призвичаювали нас, скільки б не задобрювали – постійно кличе нас привид волі. Іншої волі, незбагненної, незнайомої, в ім'я якої покидаємо звичне й рідне. Ім'я цій волі – Неспокій, вічно хмільний і вічно мінливий. Зрештою, позакисали б ми, коли б його не було».
І мені раптом стало жаль, що не маю я молодої сили, що не можу взяти палиці в руки й пуститися вслід за сином, щоб десь згодом стати йому добрим співподорожником. Так, у мої літа годі гадати про молодецькі пригоди. Втім, хіба не вчинив і я так само, втікши оце сюди, на дно океану, й відгородившись од усіх грубими стінами дощу. Я таки втік, і хто зна, коли повернуся! Небагато мені вже залишилося, небагато я вже й можу, але хай зустріну морок віч-на-віч, як лицар.