Війна з багатоликим звіром
- Автор: Парал Владімір
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", № 8-10
- Переводчик: Олексій Зарицький
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Війна з багатоликим звіром». Краткое содержание книги:
Над містом Усті у східній Чехії зависла руда хмара, утворена з промислових відходів, диму заводських труб, випарів забруднених річок тощо. Діти й люди похилого віку були евакуйовані з екологічно небезпечної зони в гори, де збереглося чисте повітря. Решта жителів міста піднімаються на боротьбу з рудим смогом, намагаються подолати екологічну кризу. Головні дійові особи (три подружні пари — Рогани, Бімоні й Трнки, 18-річний син Роганів Міхал та подруга Трикової Ріта) під час рудої навали змушені переселитися в одну спільну квартиру. Аморфна хмара смогу згодом обертається на чудовиськ, триметрових монстрів, які починають нападати на людей…
— Але ж я не можу маячити перед Станіславом увесь час у цій футболці з довгими рукавами… — жалібно нарікала Леона.
— То допоможи собі сама.
— Яким чином?
— Треба робити ось так!.. — Карла затягла Леону до ніші перед дверима кабінету ЕКГ, закасала собі рукав, притислася губами до вкритого бурими хробаками передпліччя, посмоктала — й від паразита на її повній білій руці лишився тільки рожевий відбиток.
— Невже ти його проковтнула?!
— Я жеру їх уже третій день — і нічого страшного.
Вдома по обіді Леона розглядала себе в дзеркалі, з відразою відколупуючи руді шишечки, розсіяні від шиї аж по коліна. Ох же ж і Карла, жере все підряд! Вона й важить мало не центнер. Але я навряд чи зіпсую собі фігуру цими ягідками. Щоб не бентежити Станіслава, знову вдягла жовту футболку, ясна річ, з довгими рукавами.
Перед вечерею він подався з годинку побігати, мабуть, тому до нього ця гидота не чіпляється. Набігавшись, він прийшов після вечері до спальні. А на мені саме була ця жахлива футболка. Він питає:
— Ти нічим не хочеш зі мною поділитися, люба?
Оскільки я мовчала (так в усякому разі нічого зайвого не ляпнеш), він почав мене гладити й намацав під майкою ті шишечки…
— Чому ти не спитала в себе в лікарні, як їх лікувати?
— Я питала, але це жахливо.
— Що — жахливо?
— Це називається «експериментальна терапія», проводиться в ортопедичному відділенні. Там страшенно суворо ганяють пацієнтів мало не голими. Хотіли й мене записати на ніч у суботу…
— На ніч у суботу? І мало не голою?!
Я ж таки точно знала, на що мій Станіслав клюне.
— Ну, не зовсім так, як ти собі уявляєш… Лікування в спортивних костюмах не дає наслідків, тому хворих ганяють при розчинених вікнах і, ясна річ, у білизні, в купальнику і…
— У самій білизні при розчинених на вулицю вікнах? У суботу вночі?..
— Вікна відчинені не на вулицю. Навпроти стіна прозекторської. А вночі через те, що денні сеанси вже зайняті аж до середини січня.
— А якось по-людському цього не можна робити?
— Ну, бачиш, кожен бореться по-своєму. Наприклад, Карла Сладічкова, знаєш, така гладка… Ну, то вона спокійно згризає нарости зі шкіри. Каже, їй це зовсім не шкодить. В усякому разі, поки що.
— Ти більше не думай про це, люба. Тепер тобі треба виспатися.
Хороший у мене чоловік! Та що там хороший — він чудовий. Наступного дня Станіслав просто стяг з мене ту майку. Що я мала робити? Я робила те, що він хотів, тобто вдавала, ніби сплю. А мій чудовий чоловік, припавши губами до моєї ключиці (він саме перед тим ще раз поголився), проковтнув спершу одну шишечку, а потім почав ковтати одну по одній.
— Але ж так не можна! Мабуть, це небезпечно! — сказала я перелякано.
— Я дужий і легше за тебе це перенесу, — шепотів він.
Станіслав не дав себе відіпхнути й смоктав доти, доки все моє тіло стало знову гладеньким і чистим, як у дитини.
Це так мене схвилювало, я страшенно розчулилася й розплакалась. Станіслав пішов чогось попоїсти, а головне, напитись, я чула, як із крана ввесь час тече вода. Мабуть, це треба було запивати. Коли він потім уночі знову наблизився до мене, я хотіла йому максимально віддячити. А він хотів мене. До того ж був неперевершеним. Я маю дійсно найкращого в районі та й у цілому місті чоловіка.
Вранці він ледве підвівся, а шишечки, яких він мене позбавив, повискакували йому по всьому тілі. За ніч вони виросли й стали як довгі товсті хробаки.
У середу ввечері, перед тим, як піти до комунальної квартири, Тіна Трнкова зайшла до зайнятої поки що Рітою Недомовою кімнати, посвітила ліхтариком на подругу в ліжку.
— Ти ще й досі вилежуєш? — невдоволено запитала Тіна.
— Мені нездужається… ноги якісь важкі… — промимрила Ріта.
— Ти ж цілими днями валяєшся! Розпухла від сну.
— Мене щось… раптом усю обкидало.
— Мені не хотілося тобі говорити, але доведеться. Тібор уже гнівається, що ти досі не переселилась. Ми ж скоро привеземо з гір Томашека.
— Я розумію все й заберусь якнайшвидше. Але не можу просто так узяти валізу й піти геть… Ось трохи вичуняю…
— Домовились.
Ледве Трнки пішли до комунальної квартири, як Ріта рвучко встала і з ліхтариком у руці почовгала непевними ногами, що обросли твердими й лискучими бурими зміями, до комірчини. Скоріше, поки той навіжений Тібор… Вона набрала яєць, печива й сливового компоту. Пити тут уже не було чого.
Ріта віднесла харчі до себе в кімнату. Пиво вже скінчилося, жодної пляшки. Належало б одягтись, вийти на вулицю й купити пива, але Ріта не хотіла цього робити. Не піду туди, не витримаю, вирішила вона. Набравши у ванній повну цеберку води, Ріта віднесла її до свого ліжка. До ранку мусило вистачити.