Війна з багатоликим звіром
- Автор: Парал Владімір
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", № 8-10
- Переводчик: Олексій Зарицький
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Війна з багатоликим звіром». Краткое содержание книги:
Над містом Усті у східній Чехії зависла руда хмара, утворена з промислових відходів, диму заводських труб, випарів забруднених річок тощо. Діти й люди похилого віку були евакуйовані з екологічно небезпечної зони в гори, де збереглося чисте повітря. Решта жителів міста піднімаються на боротьбу з рудим смогом, намагаються подолати екологічну кризу. Головні дійові особи (три подружні пари — Рогани, Бімоні й Трнки, 18-річний син Роганів Міхал та подруга Трикової Ріта) під час рудої навали змушені переселитися в одну спільну квартиру. Аморфна хмара смогу згодом обертається на чудовиськ, триметрових монстрів, які починають нападати на людей…
— Ти сьогодні не читатимеш? — здивовано спитала я його.
— Сьогодні мені якось… ну зовсім не хочеться, — промимрив він і ще додав якось чудно: — Ходімо спати.
— Але ж зараз лише пів на дев’яту…
— Ходімо спати, — вперто повторив він.
— Можна, я дочитаю розділ?
Але він уже не слухав і, піднявши з крісла, відніс мене просто в ліжко. Того вечора він був незвично безцеремонний, і коли потім несподівано заснув, я намацала на його тілі ті руді гульки… Як і в Міхала.
Лежачи в пітьмі, Павла Роганова дивилася на стелю, старанно обмацуючи гладеньку шкіру власного тіла. Ніде не було ані сліду тієї хвороби, лише кілька дрібних зерняток, які від учора пом’якшали і поволі зникають. Я боюся — щось починає віддаляти мене від чоловіка й сина, подумала вона.
У понеділок уранці Еду не можна було добудитися. Його досі таке струнке тіло помітно роздалося в боках, а в смагляву шкіру в’їлися десятки гладких хробаків бурого паразита.
— Тобі слід звернутися до лікаря, — причепилася я до нього. — Негайно.
— Гаразд, піду, тільки трохи пізніше, — відповів він байдуже. — Дай мені ще поспати. — Повернувшись до мене спиною, він загорнувся в ковдру.
Я боюся. Найбільше боюсь того, що ця недуга перестала лякати Еду.
— Облиш, тепер це вже майже в кожного.
— У мого Станіслава, однак, майже нічого немає, я роздивилась у ванній. Лише кілька крупинок на спині… А якби він побачив, скільки цього рудого добра в мене — подумав би казна-що. Він страшенно ревнивий.
— Як ти думаєш приховати це від нього?
— Від самої неділі ношу не знімаючи футболку з довгими рукавами. І, безперечно, жодних подружніх утіх. Станіслав уже починає на мене сердитись. Якби він тільки дізнався, що я зверталася сюди!..
— А мене сюди мій сам послав.
Медичні сестри Карла Сладічкова й Леона Бімоньова, одягнуті у білі шапочки та халати, прийшли у вівторок одразу по роботі до ортопедичного відділення обласної лікарні, щоб проконсультуватися з приводу рудої висипки.
— Дівчата розказують жахливі речі, — нервово шепотіла тілиста Карла. — Ніби тут справжнісінький концентраційний табір…
У білих дверях з’явилася старша сестра ортопедії й завела Карлу та Леону до реабілітаційного залу. Ті аж поклякли.
Високі вікна залу були настіж відчинені, і в потоках холодного повітря, підкоряючись пронизливим свисткам і суворим наказам інструктора, бігала, падала на підлогу й знову підхоплювалась ціла юрба напівголих пацієнтів.
— Стрибок! Стрибок! Стрибок! На підлогу! На коліна! Встати! Стрибок, ще стрибок, бігом марш! Швидше! Стрибок! Ще стрибок! І на підлогу! Спертися руками об підлогу! Ще раз, як слід! З усієї сили вдаритися тілом об підлогу! Знову! Ще раз! — Від спітнілих тіл здіймалася пара, як від коней.
— Після цієї розминки — інтенсивні вправи на шведській стінці, канатах і брусах, — пояснювала старша сестра, відводячи вражених Карлу та Леону до свого кабінету. — Заняття бажано повторювати якнайчастіше.
— Якнайчастіше… — буркнула розгублено Карла.
— Найкраще щодня, — суворо мовила старша сестра. — Звичайно, вже самостійно: вдома, на спортивному майданчику або десь у лісі, бо нашого відділення вже не вистачає. Ви, як члени медичного персоналу, маєте перевагу, можу обох вас записати на суботу з двадцять другої вечора до першої години ночі. Медичний персонал має перевагу лише вночі, денні години розподілені аж до середини січня.
— А… це допомагає? — запитала Леона.
— Наша терапія поки що має експериментальний характер, але перші наслідки обнадіюють, особливо коли щоденно тренуватися й дотримувати суворої дієти. На нічне суботнє заняття можу записати…
— Мене не треба, — вигукнула Карла Сладічкова. — Я щойно пригадала, що в мене — вада серця. І оцю вашу експериментальну терапію я, мабуть, не витримаю. Краще почекаю, доки вона перестане бути експериментальною або доки винайдуть якісь таблетки чи ін’єкції.
— Як хочете, — сухо сказала старша сестра. — А ви, сестро Бімоньова?
— Я… я спершу маю порадитися з чоловіком, — швидко відповіла Леона.
— І будеш дурепою, якщо ходитимеш сюди. Усім відома жорстокість ортопедів, вони ще більші садисти, аніж стоматологи, — гаряче втовкмачувала Карла Леоні, коли вони поверталися назад до свого гінекологічного відділення.