Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
— Ну? — скрикнув Юра. — Це ж клятва… І простеляться тричі перед Невгасимим Вогнем… Ну?
Він вже нахилився для другого клякання, і коли схотів спинитися, то мало не впав, заточившися вперед просто на Казимирку.
— Не балуй… — знехотя відсторонився Казимирка. Юра здригнувся. Васько і Васюта одвели очі, Федько дивився в землю. Сьомка лупав повіками і нічого не розумів. Юра теж нічого не розумів. Адже гра вже мала початися. Саме з цих слів: «нехай темнолиці браття» і таке інше. Після цих слів усі робилися вже індійцями і каракозами. Щось дошкульне засмоктало Юру коло серця. Його, здається, підозрювали у зраді.
— Їй-богу! — ударив він в груди. — Нехай лопнуть мені очі, нехай западеться підо мною земля, нехай руки і ноги мені повсихають.
Юра спинився і зблід. Ні, його не підозрювали в зраді. Навпаки, здається, зраджували його. Перед ним не сиділи Соколиний Дзьоб, Чорний Крук чи Щербатий Буйвол. Перед ним сиділи Казимирка, Федько, Васько і Васюта. Сьомка жалісно зморщився поруч ні в сих ні в тих. Юра зблід, і йому враз зробилося сумно-сумно. Товариші його зраджували. В пампаси вони не поїдуть. Але зблід і тяжко засмутився Юра зовсім навіть і не з того. Він зблід і засмутився з того, що раптом зрозумів і признався собі, що й він у пампаси не поїде. І не тому, що тепер йому перехотілося і захотілося, навпаки, вступити до гімназії, а тому, що була це просто химера, звичайна собі дитяча забавка, гра…
Юра сів, зітхнув і через силу прошепотів: — А може, справді тоді… вступимо до гімназії… всі… а що Сьомка такий же маленький, як я… так можна ж подати прохання до округи… Га?
— Дурак! — озвався по паузі Казимирка. — Хіба ж нас до гімназії приймуть?
— А що?
І тут Юрі раптом стало відомо досі невідоме: синів шевців чи слюсарів — кухарчиних дітей[81] — до гімназії взагалі не приймали. Цього щастило досягти тільки тим щасливчикам, котрі мали ласку і протекцію якогось великого пана, та й то їх негайно ж виганяли за «невзнос платы за право учений».
— Гімназист! — циркнув Казимирка крізь зуби. — Якби б мені й можна, ні в жисть у гімназисти б не пішов! Вони сволочі, вони, як піймають когось з наших, з Заріччя, зразу ж б'ють. Бити їх треба…
— Паничі! — пхикнув Васюта. — Ги! Мамині мазунчики…
— Карандаші! — підтримав Федько.
— Вони як покінчають гімназію, — захвилювався Сьомка, — так їх і у солдати не беруть, а мого брата Йоську забрали в солдати і вбили в Маньчжурії, тато з мамою тепер плачуть…
— Вони ябедники! — відгукнувся й Васько. — У них навіть в білетах написано, що вони повинні виказувати на своїх. І виказують…
— Неправда! — зірвався Юра, губи йому побіліли й тремтіли. — Неправда! Це брехня! Ти сам дурак!
Васюта грізно звівся і став перед Юрою. Він був на голову вищий від нього.
— Яке ти маєш право казати на мого товариша «дурак»? Думаєш, як вступаєш до гімназії, так… — він помовчав трохи, тоді, розмахнувшись, ударив Юру в ліве вухо. Юра впав.
— Ги!
— Бий гімназистів! — диким голосом зарепетував Казимирка і вже сидів у Юри на спині. Його важкі кулаки замолотили Юру по плечах і по голові. Федько підскочив і почав товкти Юру носом просто в купу наготовленого до люльки миру священного тютюну — вишневого листу з кізяками. Васько заволодів Юриною м'якою частиною, тою, що нижче від спини, і залюбки обробляв її довгим дерев'яним тесаком, виструганим Юрою з дубової клепки. Васюта танцював довкола скомпонований великим жерцем каракозів, Бистрою Ногою, священний танець і приспівував:
— Рудий пес!.. Рудий пес!.. Рудий пес!..
Потім вони копирснули ще Юру ногами, зірвалися і чкурнули геть. Босі ноги лопотіли якийсь час по стежці, потім затріщали кущі за малинником, потім гепнула долі каменюка, звалена з муру, — і все стихло…
Юра звів лице і потихеньку шморгнув. Перед ним був крислатий кущ ясмину — просто кущ ясмину, а ніякий вігвам. Праворуч стояв стрункий бересток, просто бересток. Під ним валявся вичищений каштан з устромленою в нього бузиновою паличкою. Хтось роздушив її, наступивши ногою. Томик Майна Ріда, видертий з оправи, валявся тут же догори корінцем. Юра вхопив його і щосили пошпурив у старий ясминовий кущ.
— Ось тобі! — заплакав він вголос.
— Вони тебе… боляче?
Юра зірвався і глянув назад. Сьомка, скоцюрбившись, з жалісним, заплаканим лицем стояв навколішки, простягаючи руки до Юри.
Юра затупотів ногами і заверещав що було сил:
81
… кухарчиних дітей… — Так називали у дворянсько-буржуазному середовищі дореволюційної Росії учнів шкіл і вищих навчальних закладів, які вийшли з нижчих соціальних верств.