Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88

— Переверну, — впевнено відповів Глібов і підняв руку з пістолетом-запальничкою.

Сіверський заскиглив у кутку.

На сходах почулися кроки.

До майстерні ввалювалися гості.

— Нездари! — горлав високий і худорлявий, якого кликали Гошею. — Войовничі нездари і занюхана сірість! Це я про вас, чуєте, нівельовані особистості! Що ви можете? Вас усереднили.

Дами хихотіли.

— Ні, — мотнув головою Глібов. — Мене не можна усереднити. Я з біса талановитий.

— Ти?! — Гоша аж задихнувся від обурення. — Ти приміти?в.

— Примітиви зараз у моді, — пробурчав Богданов, але Гоша не зреагував на його репліку.

— Ти малюєш чорні квадрати на чорному тлі і вважаєш, що це — живопис.

— Я малюю вільних коней, — гордовито мовив Глібов.

— Вільні коні— анархізм. Я беру зелену фарбу…

— Ти не будеш благодійником людства, — перервав його Богданов. — А Сіверський буде.

— Кому потрібне твоє занюхане людство? Нехай плазує, метушиться у багні. Нехай тоне в болоті міщанства. Я — над цим. Я не буду благодійником. Сіверський приміти?в. Хай буде благодійником.

Гоша метушився і махав руками. А позад нього вовтузилася тінь Сіверського, намотуючи простирадло на фіолетові морди коней. Сіверський хотів залишитися примітивом.

Усі галасували, кричали, розмахували руками, витягували картини з купи, лаяли їх і недбало кидали назад. У хвилях диму миготіли дивні постаті.

У голові Глібова стиха дзвеніло.

Було гидко. Про нього забули.

Він одягнувся й вийшов.

На вулиці було темно й холодно.

Глібов підійшов до ліхтарного стовпа і почав длубатися в кишенях. Витяг носовичок, гребінець, три червоні олівці, сигарети, ланцюжок від годинника, кілька монеток, запальничку.

Подумав, що тепер мусить купити сірники, бо користуватися запальничкою небезпечно. Поклав усе назад до кишені. Огледівся — куди йти? Побачив тінь, яка прилипла до стіни ближчого будинку. Пізнав Сіверського.

— Славко, куди це ми? — прошепотіла тінь.

— Вперед! — Глібов викинув поперед себе руку.

Темний і кривий провулок вивів їх на темну вулицю. Сіверський боязко тримався в тіні будинків, тиснувся до стін. Йому було страшно, але він уперто чвалав за Глібовим, не розуміючи, куди й навіщо вони йдуть. Інколи десь зовсім близько лунав цокіт копит і пролітали фіолетові тіні.

Чорні квадрати поглинула густа темрява. Довкола ані душі.

Місто спало. Лише в одному вікні горіло світло. Звідти линув гомін. Глібов повернув до дверей. Сіверський рушив слідом.

— Чому б нам не завітати в цей підвальчик? — спитав Глібов. — Тут завжди свіже пиво.

Сіверському пропозиція не сподобалась. Але й лишатися самому на вулиці теж нізащо не хотілося.

Влаштувалися біля столика й роздивилися навкруги. Офіціантка вже несла їм пиво.

— Дивно все це… — Сіверський стенув плечима.

— Що?

— Та ось це… — Він непевно махнув рукою на шинквас.

— Звичайнісінька пивниця, — сказав Глібов.

— Так пізно відчинено?

— А що? На шабаш зібралися, — Глібов пирснув, але одразу схаменувся, згадавши, як злякався Сіверський того, що трапилося в майстерні.

Та Глібов знав: було запізно.

До їхнього столика сунула величезна постать. Вона пливла в клубах диму, і обличчя її в туманному світлі щомиті мінялося. Важка хода кам’яного ідола була загрозливою.

Сіверський сторопів.

Глібов спокійно чекав. Ковтнув з кухля. Подивився на Сіверського.

— Ти хто такий? — прокуреним голосом незлобливо спитав ідол.

— Прошу вас, чарівна незнайомко, — присунув до неї стілець Глібов. — Як вас звуть?

— Ольга.

Сіверський здивувався: ідол мав жіноче ім’я.

“Кому б на думку спало, що це жінка? — сам себе спитав Сіверський. І сам собі відповів: — Мені б ніколи”.

— Що ти тут робиш? — спитав Глібов ідола.

— Ну ти даєш! — зареготав ідол Ольга. — Що тут роблять? Пиво п’ють! А хочеш вина?

— Кам’яна лапа опустилася на плече Сіверського.

— Не хочу. Славко, ходімо звідси, — заскиглив Сіверський.

З вулиці долинув цокіт копит.

— Слухай, Іване, адже, якщо фіолетові коні…

Сіверський відсахнувся:

— Ти що?

— Нічого. Просто вони, мабуть, десь існують, якщо раптом ожили.

— Дурниці! — закричав Сіверський. — Не було ніяких коней!

— Були! — вигукнув Глібов.

— Отакої! — реготав ідол.

— Вони ж на картині, — белькотів Сіверський. — Намальовані!..

— А це? — Глібов махнув рукою. — Це все теж намальоване. Дивись! Он вогнище тата Карла!

Наче чорним плащем майнуло по обличчі Сіверського. Пики, що галасували, пили, реготали, лаялися, витріщали очі, кухлі з пивом, навіть клуби диму сплющувались і налипали на стіни.

— Звичайно, — Сіверський несподівано спокійно кивнув. Він упевнився, що звар’ював, і вирішив віддатися першій-ліпшій “швидкій”. — Ходімо додому, Славко.

— В тебе діти є? — спитав Глібов в ідола.

— Троє.

— А чоловік?

— Зроду не було.

Сіверський не міг зрозуміти, чого вони не йдуть звідси, чому Глібов зволікає.

Навіщо ця розмова?

“Може, привиділося?” — з надією подумав Сіверський. Він озирнувся. Ні. Сидів наче серед декорацій, що постійно змінювалися. Лиця на стінах викривлювалися, ніби дражнилися.

“Від диму”, — намагався заспокоїти себе Сіверський.

І раптом величезні фіолетові силуети промайнули у них перед очима.

— Стрибай! — гукнув Сіверський і вхопився за срібне стремено.

Яка сила шпурнула його в сідло, він не зрозумів. А коні вже мчали вулицями.

Корпус у корпус із ним скакав Глібов. Трохи позаду — чарівна амазонка з пивниці.

Місто було порожнє й темне.

Під копита коням викотився чоловічок. Розпатланий, розхристаний, він кричав у чорне провалля під’їзду:

— Ви негідниця, мадам! Негідниця!

Глібов натягнув повід:

— Тпру-у-у!

Коні зупинились. Їхні легкі, напівпрозорі силуети в нерухомості зменшились і перетворились у фіолетові калюжі на сірому снігу.

— Що трапилося? — ввічливо запитав Глібов.

— А-а! До дідька!

Чоловічок лазив по землі: шукав шапку.

— Уранці, — чоловічок знайшов шапку і насунув її на голову, — о дев’ятій нуль-нуль треба бути у генерала. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — кивнув Глібов.

— Щоб нічим не тхнуло! Прямий проділ! — Він стягнув шапчину й заходився несамовито гребтися руками на голові, намагаючись розділити коротеньке кучеряве волоссячко на проділ.