Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88
- Автор: Михайленко Анатолий Григорьевич, Емченко Александр Петрович
- Серия: Пригоди. Подорожі. Фантастика #88
- Год: 1988
- Язык: украинский
- ISBN: 5-7720-0034-9
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88». Краткое содержание книги:
Засмучений Володя розповів, що ось уже тиждень у всіх пацієнтів його відділення нічого не болить. Було дещо дивним бачити лікаря, пригніченого такою обставиною. Але Володя мав рацію: при відсутності симптомів неможливо поставити діагноз.
Викликали Шолоро.
— Але ж їм було боляче! — затято повторювала дівчина.
Зайцев терпляче тлумачив Шолоро, що таке біль і навіть пригадав красиву фразу: “Біль — сторожовий пес здоров’я”. Нарешті ми її умовили. І тоді Володя попросив:
— Покажи хоч, як ти це робиш.
Шолоро уважно подивилася на свого шефа і розвела руками:
— Але ж у вас нічого не болить.
— У мене голова болить. Через тебе, між іншим, — втрутився я.
Шолоро підійшла, зазирнула мені в очі, щось їй там не сподобалося. Вона поклала на мою голову прохолодні руки, вправно притисла пальчиками пульсуючі жилки на скронях. І я відчув блаженний стан спливаючого болю. Біль струменів тоненькою цівочкою.
— Здорово! — Тільки й спромігся вимовити Вовка Зайцев.
Очевидно, зцілення красномовно відбилося на моїй фізіономії.
Так Зайцев став нашим союзником.
У вересні Шолоро засіла за підручники. Вчилася вона розважливо. Якщо і є у чомусь моя заслуга, то це у тому, що я пробудив її цікавість. У неї виявилася чіпка пам’ять та здібності до глибокого аналізу.
…Андрійко стверджує, що я дурень, і що мені треба просто піти до шефа і все розповісти про Шолоро. Дзуськи. Не піду. Я тепер до шефа в кабінет тільки на білому коні, під звуки фанфар. А коли нічого не вийде, то ніхто й не дізнається.
Шолоро схудла, мала втомлений вигляд.
Було вирішено, що у травні вона залишить клініку. Дівчина ніколи не скаржилася, але від Володі я знав, що анестезіологи влаштовують їй істерики. Що доглядальниці розносять про неї плітки по місту. Але головне, що їй важко терпіти людський біль. Якось вона зізналась: “Краще б уже я нічого не вміла. Лише один раз і дозволили. Хлопчика оперували, без наркозу. Я біля нього сиділа, і ми розмовляли. Я йому й показувала мультики. Так тепер дітлахи не бояться операційної: там не боляче, там кіно…”
Скільки троянд буяло тієї весни! Ламалися гнучкі гілки, і пливли ніжні квіти нашою маленькою, замуленою річечкою. Оберемки троянд залишили випускники медінституту біля підніжжя пам’ятника загиблим на фронті колегам. А Шолоро поклала букет ромашок. І пішла на перший іспит, навіть не озирнувшись на нас із Андрієм. Ми самовіддано чекали її три години. Я хвилювався страшенно. Весь час тримав у кишені стиснуту в кулак руку.
І Шолоро одержала п’ятірку.
За два наступних іспити — теж п’ятірки.
Раннім червневим ранком бігла Шолоро на останній екзамен. У безлюдному ще парку поливали газони. По траві бігав веселий цуцик, рудий і капловухий. Він ганяв сердиту бджолу.
На вимитих бетонних плитах маленька дівчинка у рожевому платтячку з мереживом малювала крейдою велике сонце.
Шолоро стрімко збігла широкими сходами. Несподівано вона спіткнулася, підвернула ногу і незграбно впала. Від різкого болю перехопило подих.
— Тьотю, тобі боляче?
Шолоро підвела голову. Поряд стояла дівчинка в рожевому платті. Вона співчутливо дивилася на Шолоро, обтрушуючи вимащені крейдою рученята.
— Боляче. Але зараз мине…
— Звичайно, мине. Треба тільки зробити отак… — дівчинка присіла поряд з Шолоро, пухкими, як у немовляти, пальчиками обходила забиту кісточку. Різкий біль зник майже миттєво, зійшла синювата пухлина… Не вірячи своїм очам, Шолоро обережно поворушила ногою. Диво…
Дівчинка посміхнулась і змовницьки прошепотіла:
— Я завжди так роблю, коли заб’юся. А бабуся каже — треба йодом, чудів не буває.
— Як тебе звуть, дівчинко?
— Ася…
— Асенько, де ти живеш?
— Близько. Он мій дім.
— Асенько, люба дівчинко, я тобі напишу телефон, ти можеш мені подзвонити? Або хай мама подзвонить. Тільки обов’язково!
— Я сама вмію дзвонити. А ми з тобою будемо дружити?
— Ну, звичайно. Ми з тобою тепер будемо дружити довго-довго! Це твій песик?
— Еге ж, це Роб. Якщо хочеш, можеш з ним теж дружити.
— Авжеж, хочу. Я прийду сюди завтра вранці, і ти приходь. До побачення, Асенько! До завтра, Робе!
Наталя Паняєва
Я ЩЕ ПОВЕРНУСЬ ДО ВАС
Оповідання-феєрія
Глібов сидів у фотелі посеред майстерні і напружено вдивлявся в прихилену до стіни картину. На величезному полотні у бузково-багровій гамі мчали вершники. Дибився і хрипів фіолетовий кінь, косячи кривавим оком.
— Загнуздали!
Сіверський засовався у своєму кутку, але промовчав. У підвалі було похмуро. На підлозі повільно згасав відбиток світлого вікна.
— Мені не подобається, — по хвилі продовжив свою думку Глібов. — Ні.
Сіверський знову завовтузився на канапі. Ця протерта до дірок, заляпана фарбами і олією канапа, майже ніколи не бувала порожньою, приймаючи на свої заіржавлені поламані пружини то одного, то другого безпритульного. Та й сам Сіверський частенько змушений був підночовувати на цьому скрипучому мотлосі.
Глібов витяг із задньої кишені штанів маленький пістолетик-запальничку і пачку “Кемела”. У нього сьогодні був вільний день. Вранці зайшов до перукарні, а потім, посвіжілий і напахчений, довго блукав містом, доки не забрів до підвальчика свого приятеля художника.
Сіверський зрадів, побачивши Глібова, метушливо обнімав його, показував нові роботи, переповідав плітки. І зараз, сидячи у фотелі посеред майстерні, Глібов розглядав вершників і втішався тим, як вигідно контрастує його елегантний костюм зі стареньким светриком Сіверського.
— Їх треба звільнити, — нарешті зробив висновок Глібов. — Так, звільнити.
Різко викинув руку вперед і чотири рази клацнув запальничкою.
Сіверський відчув запах гару, який перебив запах плісняви й олії.
Глібов затягнувся сигаретою. Мчали фіолетові коні, розметавши вуздечки.
Сіверський тоненько звереснув.
— Ти що, Іване? — Глібов байдуже повернувся до канапи. — Невже тобі не подобається? — Розтоптав недопалок на брудній підлозі і підвівся. — Давай-но ще раз спробуємо.
Сіверський мовчав.
Глібов пройшовся вздовж стіни, вишукуючи інше полотно. Торкнув носком черевика натюрморт з ядучо-жовтими плямами в неоковирному, схожому на старий чобіт глечику. Гмикнув і клацнув запальничкою. Знову запахло гаром.
Ядучо-жовті квіти лишилися стриміти в глечику-чоботі.
— Не вийшло. Мертва картина, — констатував Глібов.
На сходах почулися кроки.
— С-с-славко, — затинаючись з переляку, прошепотів Сіверський, — с-сховай!
— Що? — не зрозумів Глібов.
— К-коней.
— Навіщо? — Глібов здивувався.
— Йдуть! — гикнув Сіверський.
— Нервовий ти якийсь став, Іване. — Глібов неквапом напнув на картину брудне простирадло, на якому спали всі клієнти старої канапи.
У двері вже сунули гоcті.
— Іване! — кричала спортсменка Лариса, розмахуючи руками. — Великі новини!
Вона метушилася, стягуючи з себе шубу і водночас намагаючись доторкнутися до Сіверського яскраво нафарбованими губами. Сіверський ухилявся, він знав, що Ларисина помада змивається погано.
Товстий і вусатий Богданов важко кректав у кутку, викручуючи собі руки, бо пальто було йому замалим.
Лариса, почепивши шубу на вішалку, вирвалася на вільне місце і, крутячись на каблуці, вигукувала:
— Великі новини!
Глібов мовчки спостерігав цю метушню. Потім мовчки підняв запальничку. Клацнув.
Лариса зникла.
— Метеор-баба, — Богданов витирав хусточкою спітнілу лисину, — зникла зі швидкістю звуку.