Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88

Вона в свою чергу спостерегла моє здивування і втішно кивнула головою.

— Я слухаю.

— Давай хоч познайомимося — Юрій.

— Шолоро.

— Що?

— Мене звуть Шолоро.

— Так я і знав. А то… Тетяна. Так ось, заявляю урочисто й відразу, аби уникнути непорозумінь. Особистого інтересу у мене до тебе нема. Старий я для тебе… Коли б відкинути з десяток років… Проте я — молодий учений, який подає величе-е-зні надії. Тому швиденько переймись до мене повагою і слухай. Тебе треба вивчати.

— Навіщо?

— Ти хоч розумієш, що не така, як інші?

— Ні. Я така, як усі. Просто у мене є певні здібності.

— Гм, виходить, усе ж таки думала про це?

— Думала. І знаю, що не можна вважати себе не таким, як усі. Тоді я перестаю відчувати чужий біль.

— А ти його відчуваєш? Як?

— Не знаю… Просто… стає шкода людину. І намагаюся забрати його біль. У мене тоді починають дуже тремтіти руки й болить… у тому місці, звідки я забираю біль хворого.

— Навіщо тобі потрібно відчувати чужий біль?

— Не знаю…

— Пояснити цього, мабуть, не можна. А втім, мене зараз інше цікавить. Те, що було вчора. Зможеш пояснити?

— Ні. Не можу. І не певна, що хочу.

— Не злись… Скільки тобі років?

— Сімнадцять…

— Школу закінчила?

— Навесні.

— Атестат поганенький?

— Чому? Чотири з половиною.

— Так. А тепер слухай мене уважно. Літо ще можеш байдикувати. А з першого вересня я за тебе візьмуся. Підеш працювати. Або до нас в інститут, або в якусь клініку. Де ти живеш?

— У тітки…

— Житимеш у гуртожитку. Я з тобою займатимуся. Одночасно проведемо деякі дослідження. Це не страшно. Наступного літа поступиш до медичного. Тихо, не заперечувати! Твої… здібності… найпотрібніші саме в медицині.

Шолоро сиділа якась розгублена. Вона дивилася на мене з безмежним подивом.

— Ти, бува, з глузду не з’їхав?

— Не грубіянь дорослим. Що тебе не влаштовує?

— Якось… все несподівано. Я ніколи не думала про медицину… Та мені й не снилося…

— Ох, Шолоро, ну не снилося, і не треба. Ти собі не належиш — баста!

Я не випадково наполягав саме на медичному. Екстрасенсорні (екстрасенсорність означає всього-на-всього надчутливість! І ніякої містики. А наплели ж…) здібності, безсумнівно, пов’язані з розвитком мозку. Якщо припустити, що прояв екстрасенсорних здібностей — черговий крок в еволюції людини, закономірний наслідок кількісних змін у біосоціальному світі, то початок екстрасенсорної ери — наслідок прогресу розуму, а не інстинктів.

Я припускаю, що залежність екстрасенсорних здібностей від розвитку інтелекту неоднозначна, насамперед тому, що нескінченно складний сам мозок. Але зараз справа не в тому. Зараз я повинен умовити Шолоро.

— Слухай мене, дівчино, слухай уважно. Ти знаєш, що таке друга сигнальна система?

— Ну, приблизно.

— Більше поки що й не треба. Так ось, коли дуже спрощено, можна сказати, що всім людина завдячує другій сигнальній. Це те, що ми називаємо розумом. Отже, дві сигнальні системи. Але ось що цікаво: еволюція триває. Зупинитися вона не може. Це постійний процес. Що вона ще може зробити з людиною? Вже зараз ми активно і здебільшого напомацки втручаємось у свій власний розвиток, змінюємо середовище існування, режим харчування… Метикуєш?

Здається, я її налякав. Вона дивилася на мене широко розкритими очима. Я відчував — Шолоро мене розуміла. Вона не була байдужою. І це головне.

— А от уяви собі третю сигнальну систему, четверту, — продовжував я. — Мені здається, що людині настав час оволодіти телепатичним зв’язком. Адже мозок розвивається, а ми використовуємо його дуже непродуктивно. Що ж далі? Ну, давай візьмемо те, на що хоч терміни попридумували: телекінез, екстрасенсологія… Чула про таке?

Шолоро кивнула.

— Чудово… Та ти у нас інтелектуалка! Може, й сама вмієш?

Вона повільно повела плечем. І пачка сигарет разом з сірниковою коробкою поповзли полірованою поверхнею стола.

— От бачиш, як просто! Але на чому я зупинився? Ага. Еврістичне мислення, звільнений творчий потенціал людства, кожен — геній! Однак це справи навіть не завтрашнього дня. Давай спочатку розбиратися разом, хто ти є. Згодна?

Шолоро довго мовчала. Нарешті підняла голову й подивилася мені просто в очі.

— Я згодна. Але мені треба дещо владнати вдома. За два тижні повернуся.

— Що вдома? Я можу допомогти?

В моїй уяві завирувала екзотика: табори, кибитки, батьківський гнів…

— Не треба. Я напишу додому. Мама буде заперечувати. Плакати буде.

— А мати де?

— На Кубані. Вона в радгоспі працює. Батька… нема. Я у мами найстарша. Окрім мене, ще є два брати і дві сестрички…

— Розумію. Не сумуй. Я щось придумаю. Знайдемо приробіток. А потім, коли навчишся, і матері зможеш допомогти, і молодшим. Адже це не так уже її довго. Ось адреса моєї лабораторії й телефон. Приходь, скажімо, післязавтра. Я замовляю перепустку. Можна провести тебе?

Весь наступний день я думав про неї. Щось таке вона про мене та про всіх нас відає, чого ми не відаємо…

Я повірив у Шолоро. П’ять років інституту і два інтернатури. Часу — цілий віз. Сім років я зможу спокійно, не поспішаючи, спостерігати. Дівчинка не вередлива, здібна. Попрацюємо.

Андрій набрид мені до краю. Він сьогодні якийсь дивний: мовчазний, замріяний.

Потім з’ясувалося, що він бачив страшний сон. Наснилося йому, що він динозавр. Коли я відреготався, то пояснив Андрійкові, що це, мабуть, ввімкнулася генетична пам’ять. Хлопець повеселішав. Цікаво, що бачить у сні Шолоро?

Вона замислилася, потім усміхнулася:

— Якщо хочеш, я покажу тобі.

— Тобто?

— А ось…

Вона встала. Розвела руки, закинула голову. Очі заплющила. Тіло напружилося, спина вигнулася, ніби ось-ось мали прорізатися крила… Рвучко виставила вперед руки зверненими до нас долонями.

І я побачив…

Потріскані стіни стародавнього храму, застиглу пластику багаторуких ідолів… Біля стіни храму — дівчина, її постава повторює граціозні вигини кам’яних фігур. Вона й сама наче витончена статуя, коли б не тріпотів на ній од вітру полум’яний шовк і не тремтіли у волоссі пелюстки орхідей. Невловимий рух — ледь вигнулися пальці рук, ледь моргнуло лукаве око, ледь ступнула маленька ніжка. І дівчина попливла, підкоряючись ритмам чаклунської мелодії. Вони то наростали, ставали несамовитими, й тоді танцівниця перетворювалася на вогняний вихор, то млосно завмирали, і вона летіла пір’їною, торкаючись землі кінчиками пальців ноги.

Танок припинився раптово.

Я довго не міг прийти до тями. Андрій раніше за мене оговтався від подиву.

— Попереджати ж треба, — бурчав він. — А коли б я надумався притягти свого динозавра?

Коли Шолоро пішла, я спитав Андрія:

— Ну, зрозумів тепер?

— Та зрозумів, чого ж не розуміти.

І, зігнувшись, він підняв з підлоги щось біле. Я придивився уважніше — звичайна квітка індійської орхідеї…

Шолоро влаштувалася працювати санітаркою в дитячій лікарні. А через два тижні мені подзвонив Вовка Зайцев, завідуючий відділенням цієї лікарні, і хвилин п’ятнадцять точив баляндраси на теми рибалки та футболу. Я його трохи знав, тому попросив не тягти сірка за хвіст. І Вовка “відпустив сірка”: “По-перше, поясни мені, як вона це робить, а по-друге, скажи їй, щоб вона цього не робила”. Я помчав до лікарні.