Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88

— Ти ліпше ні про що не думай, — озвався Крюков. — Ось тобі море, ось світанок — навіщо тобі бички? Я в дитинстві страшенно здивувався, коли дізнався, що Синього моря немає. Просто-таки був приголомшений. Прийшов старий кликати золоту рибку, а Синього моря — немає. Чорне є, Червоне, Жовте є, а Синього — немає… От хамисько яке!.. Яблуко з’їло, а недогризок — у море.

— Забруднення середовища, — підтвердив кореспондент.

— Точно. Ти добре вмієш під слова проблеми підводити. Молодець, це в житті знадобиться. Мабуть, розмалюєш у своїй статті, як я підпливаю до затонулого корабля? Є море, в якому він плив і тонув, еге ж? Утьосова любиш?.. І берег відчув під собою. Тільки я не знаю, як тоді піді мною берег опинився. Хвилі не було, як оце зараз. Штиль. Ми йдемо вздовж берега в порт на ремонт. Аж гульк — “юнкерс”, і так собі недбало топить нас. Мимохідь. Пам’ятаю вибух — і більше нічого… У тебе не клює, бо ти не вмієш. Дай сюди.

Федір Іванович відірвав креветці голову, плюнув, пересунув грузило й кинув у воду. Знизу відразу щось смикнуло, і Крюков витяг величезного чорного бичка. Риба грізно розчепірювала плавці.

— Диви, який батіг! — і сам здивувався Федір Іванович. — Налякав, Іван Грозний!

Гаразд, іди додому…

Він обережно звільнив бичка й кинув у воду.

— Ти лови, лови, на мене не зважай, — сказав Федір Іванович здивованому кореспондентові. — Мене тоді хтось додому відпустив, і з того часу я теж усіх додому відпускаю. Як гадаєш, могли мене того дня дельфіни на берег притягти?

— Дельфіни? — замислився кореспондент. — Ні. Дельфіни іноді виштовхують на поверхню — такий у них умовний рефлект. Але до берега нікого не тягнуть.

— Справді. Дельфіни відпадають. Хто ж тоді? Просто-таки загадка природи. Глянь: звідси після бомбардування я летів, або плив, або чортзна-що зі мною було, — півтора кілометра до берега. Без ноги. Та хоч би й з двома. Як це розуміти? Яким чином я туди дістався?

— Може, вас рятувальна шлюпка підібрала?

— Не було тут у сорок першому році рятувальних шлюпок. І пляжу не було. Мене Семен підібрав. Той, який човни видає. В цей день я йому за те, що він мене врятував, кожного року пляшку горілки ставлю. Святе діло. Він п’є, я дивлюся.

Тут перед війною його хатина стояла. Він у вікно спостерігав, як “Бесстрашний” ішов на дно, раптом бачить — на березі матросик кров’ю підпливає. Він теж не розуміє, звідки я взявся. Питав я його, питав… не розуміє.

— Може, вас вибуховою хвилею викинуло? — висловив припущення кореспондент.

— Значить, по-твоєму, я звідси до берега, наче літак, у повітрі перелетів?

— Неймовірно. Але ж мусить бути якийсь зв’язок…

— Авжеж. Чорне море — одне з найзагадковіших місць на Землі. Ти не помічав?..

Скрізь пишуть. Наприклад: воно належить Атлантичному океану. Згоден? Чому ж у ньому немає океанської флори і фауни? Де тигрові акули, сірі кити, кашалоти?

— Кашалоти, — повторив кореспондент, починаючи підозрювати, що інвалід несповна розуму. — Звідки ж їм узятись у Чорному морі?

— Згоден, нехай кашалоти через Босфор не пройдуть, а інших чому немає? Навіть кефаль кудись зникла, скоро самі бички залишаться.

— Причини можуть різні бути. Корму не вистачає. Забруднення середовища.

— А чому нижні шари Чорного моря насичені сірководнем? — із запалом провадив Федір Іванович. — Жодне море не насичене, а Чорне насичене! На Балтійському морі скільки островів, а на Чорному раз-два — та й усе.

— Три, — уточнив кореспондент.

— Що “три”?

— На Чорному морі три острови.

— Нехай три. Не має значення. Про що я казав?

— Про загадки Чорного моря, — усміхнувся кореспондент. — Що ж буде далі?

— Не знаю. Та відчуваю: там, унизу, щось є. — Федір Іванович зашепотів: — Неопізнаний плаваючий об’єкт… розумієш? Іноді вночі він спливає, я фотографував, але погано видно. Коли прикордонники освітлюють його прожектором, — зразу занурюється у воду. Він спливає з якоюсь періодичністю, не можу вирахувати. Спливає і йде в порт на ремонт. Розумієш? Це мій корабель. Його важко впізнати, він укритий водоростями, наче плавучий острів. Відчуваю — щось у цьому місці готується.

Я навіть вірша склав: “Чорне море, сірководень, рибка золота тут ходить”. Я спустився б подивитися з аквалангом, але з однією ногою плавати не навчився.

“Ну ні! Пляшки я здав, а з аквалангом не полізу”, — подумав кореспондент.

— Гарні вірші, — похвалив він. — А всі ваші переживання мені психологічно зрозумілі. Багато хто з ветеранів війни їде за тридев’ять земель, щоб поглянути па місця колишніх боїв. А вас усе життя тягне до загиблого корабля. Він для вас начебто жива істота, от і ввижається різне.

— Дякую, пояснив, — посміхнувся Крюков. — Це ти в свій нарис вставиш.

“Дивний чоловік, — подумав кореспондент. — Як про таке писати?”

Волосінь на його пальці смикнулася. Кореспондент, кваплячись, витяг маленького сірого бичка.

— Дивіться, який дурний бичок… Плив повз гачок і зачепився плавцем.

Федір Іванович глянув на бичка й знову припав до бінокля.

Бичок нарешті оговтався, засмикався на гачку.

— Ну що з тобою робити? — запитав кореспондент.

— Відпусти мене краще в море, — прошепотів бичок. — Я виконаю будь-яке твоє бажання.

…Чи кореспондентові почулося?