Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Теплов тільки» сердито засопів, він завжди побоювався Рощина:
— Облиш, справді, дурня валяти… Ти взяв собі якусь особливу манеру зі мною розмовляти, Рощин… Куди ви їдете?
— До генерала Шкуро. Підійшли з полком вам на виручку. Кажуть, ви тут дуже Будьонного злякалися…
— Та, розумієш, такий у нас бордель… Все цивільне населення мобілізували, відставних генералів, якусь наволоч з чиновників… Попів нарядили, мені прислали…
Рощин вийняв портсигар, в ньому були іноземні цигарки, взяті вчора в штабному обозі. Теплов закурив, попихкав собі на вуса запашним димком.
— От! — здивувався. — Йолки мальовані, справжні закордонні! Звідки? А нам махру видають… Страшенно пече від неї… Дай, будь ласка, хоч парочку, про запас…
— Ну, як, взагалі, живеш, Васька?
— Живу сволочно, грошей нема… Все обридло… — Він спідлоба глянув на Дундича, що скочив з коня, на трьох похмурих кавалеристів позаду нього. — Якщо хочете в Воронежі повеселитися — маком, панове… Червонопуза наволоч усе вичистила, — жодного шинку, жодного заведєнія з дівчатами, — просто відпочити ніде…
— Познайомся, — сказав Рощин, — підполковник Дундич.
— Штаб-ротмістр Теплов.
Вони одкозиряли один одному. Дундич, кривлячи сміхом смугле, бистрооке обличчя:
— Жаль, жаль, — сказав, — а ми й справді мріяли повеселитися… Грошенят узяли…
— Та є, звичайно, по приватних квартирах дівчата, і миколаївку можна дістати, і шампанське приховане у спекулянтів… П’ятсот карбованців пляшка! Ну, що це таке! — припухлі очі Теплова, на які весь час набігали сльози, зобразили обурення. — Комендатура прямо, як з святими, панькається з цими спекулянтами… Рятівники вітчизни! В Тамбові, розумієш, ми напилися… Ну, рахунок дикий, ну, платити ж нічим, ну, я в морду й заїхав… І розжалували… Розумієш, Вадиме, у нас в частинах дуже пригнічений настрій. Кінець кінцем — віддаємо життя… Минає молодість… А що попереду? Розорена Москва? Безгрошів’я… Тобі добре, ти університет скінчив, — зняв к чорту вошивий мундир і читай собі лекції які-небудь… А мені — тягни лямку… Та й армії ж справжньої нам не дозволять держати…
— Штаб-ротмістре, вам необхідно розважитись, — сказав Дундич. — їдьмо в місто. Діла у нас тільки — передати пакет командуючому і потім — на всю ніч… Я відповідаю шампанським…
— Чортзна-що таке! — промовив Теплов, потягнувшись чухати за вухом. — Незручно залишити пост, отак — ні з сього, ні з того…
— А ти передай команду старшому по взводу, — сказав Рощин. — А комендантові скажеш, що у тебе закралось підозріння, чи не переодягнені ми червоні розвідники… В крайньому разі — вилають тебе дурнем…
Теплов роззявив беззубого рота й зареготав і, витираючи очі:
— Це ідея! І я ще навіть хотів вас заарештувати…
— Правильно.
— Старший унтер-офіцер Гвоздьов! — вже розкотистобадьоро крикнув Теплов, обернувшись до окопу, де знову нудьгували юнкери біля кулемета. І коли старший унтерофіцер, років вісімнадцяти хлопчик з голубими нахабними очима, підійшов і чітко, тримаючи лікоть врівні з плечем, узяв під козирок, Теплов передав йому командування і наказав подати коня.
По дорозі до міста, соваючись від нетерплячки в сідлі, Теплов розказав усе, що було потрібно: які в Воронежі військові частини, і скільки артилерії, де вона розташована…
— Собача паніка, і більше нічого… Скажи, будь ласка, у Кутепова під Орлом якась там невдача, — то наші вже в штани накладають… Ніколи цього раніш не було… А пам’ятаєш, Вадиме, «льодовий похід»! У нас тепер пішло одне слівце: «серце загубили…» Так, так, щось загублено, — колишній запал… Та й мужики тут сволочі, — вовками дивляться… Правильно, правильно казав генерал Кутепов, — він, кажуть, відрубав головнокомандуючому: «Москву можна взяти з умовою: дати населенню земельну реформу й шибеницю…» Щоб жодного телеграфного стовпа порожнього не залишилось… Вішати, як при Пугачові, — цілими селами… А проте, все це нецікава матерія… Мені дали один адресок: дві сестри, люб’язні собі дівчата, грають на гітарах, співають романси, — розкіш, йолки-палки! Знаєте що, давайте прямо зразу до них…
Теплова, видно, добре знали, — кілька патрулів, що зустрілися їм, лише відкозиряли, навіть скоса не глянувши на Дундича і Рощина. На головній вулиці звернули до чавунного під’їзду готелю. Теплов зліз і, розставляючи ноги, сказав ніяково: