Кишеня, повна жита

Ніл подивився на неї із запитанням у погляді.

— Це кімната, яку ми приготували для гостя, містера Джералда Райта.

— Джералда Райта? Хто він?

— Він друг міс Ілейн Фортеск’ю. — Мері доклала всіх зусиль, щоб у її голосі не відчулося найменшого натяку.

— Він мав намір сюди приїхати — коли?

— Якщо не помиляюся, він оселився в готелі «Гольф» наступного дня по смерті містера Фортеск’ю.

— Наступного дня?

— Так сказала міс Фортеск’ю. — Голос Мері досі був очищений від будь-яких емоцій або почуттів. — Вона сказала, що хоче запросити його приїхати й зупинитися в їхньому домі — тож я маю підготувати для нього кімнату. Тепер же, після ще двох трагедій, для нього, либонь, буде краще залишитися в готелі.

— У готелі «Гольф»?

— Так.

— Звісно, нехай краще він залишиться там.

Елен зібрала простирадла та рушники й вийшла з кімнати.

Мері Дав скинула на Ніла запитливим поглядом.

— Ви хочете про щось поговорити зі мною?

Ніл сказав, намагаючись говорити якомога люб’язнішим тоном:

— Для мене надзвичайно важливо знати точний час, коли відбувалися ті або ті події. Члени цієї родини мають трохи туманні уявлення про час — і воно й не дивно. Натомість ви, міс Дав, — і я це зрозумів відразу, — завжди надзвичайно точні у своїх твердженнях про час.

— І це теж не дивно!

— Так, можливо, і я можу тільки висловити захоплення тим, як вам пощастило зберегти порядок у домі, можна сказати, охопленому панікою, яку спричинили два останні вбивства. — Він помовчав, а тоді з цікавістю запитав: — Як вам це вдалося?

Інтуїція підказувала йому, що єдиною тріщиною в обладунку непроникності Мері Дав була самовтіха ефективністю свого домоуправління. Вона трохи випросталася тепер, відповідаючи йому.

— Крампи, звісно, хотіли відразу піти.

— Ми цього не дозволили б.

— Я знаю. Але я також сказала їм, що містер Персівал Фортеск’ю, безперечно, виявить щедрість до тих людей, які не покинули його в скрутну хвилину.

— А Елен?

— Елен не мала наміру піти.

— Елен не мала наміру піти, — повторив інспектор Ніл. — Вона має добрі нерви.

— Вона любить катастрофи, — сказала Мері Дав. — Як і місіс Персівал, вона знаходить у катастрофі щось подібне до приємної драми.

— Цікаво. Ви гадаєте, місіс Персівал була в захваті від цих трагедій?

— Ні, звичайно, ні. Таке припускати було б занадто. Я просто сказала б, що ці події — як би мені висловитися точніше — допомогли їй струсити із себе млявість абощо…

— А як вони вплинули на вас, міс Дав?

Мері Дав стенула плечима.

— Я не спізнала приємних відчуттів, — сухо відповіла вона.

Інспектор Ніл знову відчув невтримне бажання проломитися крізь холодний захист цієї молодої жінки — з’ясувати, що насправді криється за ретельною діловитістю, за загадковою невизначеністю її поведінки.

Проте він лише круто перейшов до справи:

— А зараз підсумуймо те, що нам відомо про час і місця подій: останній раз ви бачили Ґледіс Мартін у холі, перед тим як вона мала занести до бібліотеки чай, і це було за двадцять хвилин до п’ятої?