Донор для небіжчика

Ах, так! Звичайно… — він згадав, що на днях готувалося підписання кількох важливих договорів, у яких саме він і длубався.

Дуже важливих…

Отже, не підписали?

Відповідь очевидна.

Але ж… Алекс… — Герман криво посміхнувся — ну і гнида!

Отже… — Германа кольнула тривожна думка, — той знав, що він удома. Хтось стежив удень за вікнами?

Ні, навряд. Швидше Алекс припускав, що Герман буває вдома час від часу. Або коли-небудь з’явиться. Оскільки останні кілька діб вікна були щільно зашторені, а вечорами не вмикалося світло. Отже, просто припускав. І що? Ось так по-хлоп’ячому розбити вікно і…

Відповідь прийшла сама собою, коли Герман побачив камінь, яким було розбите вікно, обгорнений в аркуш паперу, він нагнувся і підняв послання.

Почерк належав не Алексу, хоча сама «депеша», зрозуміло, від нього. Квадратними, майже друкованими літерами синьою кульковою ручкою було виведено: «Тобі краще з’явитися. Коли закінчиш дещо, можеш валити до всіх чортів».

Що ж, коротко і ясно.

У нижньому куточку аркуша, явно вирваного з зошита, зазначалося:

«Термін — до двадцятого жовтня».

Ага, тепер усе остаточно стало на свої місця. Підписання договорів, як він і припускав, справді не відбулося, однак — з’ясувалася подробиця — його було перенесено на двадцяте жовтня. Від Германа вимагалося лише взяти особисту участь, щоб цього разу все пройшло як по маслу… потім він міг валити до всіх чортів. Ось як!

Звичайно, Його Величності Алексу простіше було б подзвонити Германові, але, очевидно, той не був настроєний на балачки й вирішив, що за цих обставин такий спосіб виявиться більш дієвим.