Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2
- Автор: Тинченко Ярослав Юрьевич
- Серия: Офіцерський корпус Армії УНР #2
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-041-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2». Краткое содержание книги:
Цими кількома фразами Петро Панч влучно та вичерпно охарактеризував першу категорію українського старшинства — ідейної військової молоді. Головний герой повісті, Лец-Отаманів, був ад’ютантом і духовним наставником свого важкого гарматного довізіону. Проте командор дивізіону — кадровий полковник російської армії Забачта «розмовляв російською і тільки іноді з усмішкою домішував як примусовий асортимент одно-двоєукраїнських слів…»{87}.
Пояснюючи таке презирливе ставлення полковника з яскравим українським прізвищем до рідної мови, автор наводить розмову старшин про свого командира:
«— Хіба він не українець?
— Такий, як я китаєць. Його гасло: “Нет, не было и не будет украинского языка”. Хіба не чуете вимови? У нас і такі є. А Кований, ад’ютант, бачили — на тоненьких ніжках, — навіть циган. Ви дивуєтесь, певне, — які з них самостійники? Вони вміють добре воювати з більшовиками. А, як кажуть, привикне собака за возом, то й за саньми побіжить. Ану їх до біса!»{88}.
Отже, Забачта — кадровий російський старшина, хоч і українець, але повна протилежність Лец-Отаманову. Це типовий персонаж, адже переважна більшість кадрових старшин, які протягом 1917–1919 рр. обіймали відповідальні посади в українських частинах, були саме такими.
Лец-Отаманів і Забачта — два політичні полюси українського старшинства початку 1919 р., між якими опинилася мобілізована до Дієвої армії УНР молодь — у більшості аполітична та денаціоналізована. Щоб охарактеризувати її, Петро Панч увів до тексту повісті діалог Лец-Отаманова та його товариша сотника Рекала:
«Ти знаєш, хто такі наші старшини. Як не приблуда, так Світлиця. Пардон, як не приблуда, так падлюка.
Світлиця перестав розгладжувати вуса й засопів, але Рекало не звертав уваги:
— Візьмемо українців, Пищимуха — ні тіла, ні духа, не ти та я, а старому Карюкові сняться відгодовані кабанці. Такий же і його синок — незакінчений піп Андрюшка. Отак і в інших частинах. От і скажи, тільки по щирості, може така армія вивісити жовто-блакитний прапор на дзвіниці Івана Великого? В Кремлі?»{89}.
Цілком природно, що старшинський склад, зображений у повісті, не зміг опанувати ситуацією у першому ж бою, коли на ешелон гарматного дивізіону напали більшовики. Пищимуха одразу перебіг до більшовицьких повстанців, Світлиця та Рекало втекли, а з більшовиками воювали лише Лец-Отаманів та доброволець-гімназист Калембет.
Події, які описав Петро Панч у «Голубих ешелонах», відбуваються у лютому 1919 р., коли Дієвій армії УНР довелося залишити всю Лівобережну та Південну Україну, а також Київську губернію. Одна з причин цієї жорстокої поразки криється у якостях українського старшинства.
Тільки після травня 1919 р., коли Дієву армію УНР покинула переважна більшість «Світлиць», її старшинський корпус зміцнів і нарешті почав отримувати перемоги у боях із ворогом.
Щодо героя Петра Панча слід зазначити, що в Дієвій армії УНР справді служив старшина на прізвище Лец-Отаманів, причому так само в Запорізькому корпусі. Але на відміну від літературного персонажа, який помирає в бою з більшовиками за ешелон гарматного дивізіону, справжнього Лец-Отаманова у лютневих боях 1919 р. лише поранили. Іван Дубовий, командир 2-го Запорізького полку ім. І. Мазепи Республіканської дивізії, помічником якого був Лец-Отаманів, у своїх спогадах писав, що останній дістав багнетне поранення під час нічного бою за станцію Шполу 21–22 лютого 1919 р., а по одужанні повернувся на фронт і пізніше загинув у боях з більшовиками{90}.
Змістовне оповідання про старшинський і козацький склад одного з піших полків Дієвої армії УНР літа-осені 1919 р. — 15-го імені Тараса Шевченка з 5-ї Селянської дивізії — можна знайти у спогадах Бориса Антоненка-Давидовича «На шляхах і роздоріжжях».
За словами цього автора, командир полку, «полковник» Панченко та командир 1-го куреня Луцький були простими сільськими парубками з містечка Сквира — офіцерами військового часу російської армії. Перші враження Антоненка-Давидовича про Панченка були такими:
«Мені подобалась його швидка реакція на подію в єврейській крамниці, але, крім владного голосу, що звик командувати, важко було помітити щось “полковницьке” у верткій постаті середнього зросту, невиразного віку, котра на мить промайнула у французькій металевій касці перед моїми очима. У старій російській армії він навряд чи доскочив би до звання штабс-капітана, а що в українській армії і досі були скасовані військові звання й лишались тільки посади, то й полковником, цебто командиром полку, міг стати будь-який здібний молодик. Навряд чи й мій курінний Луцький командував би в старій армії батальйоном»{91}.