Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2
- Автор: Тинченко Ярослав Юрьевич
- Серия: Офіцерський корпус Армії УНР #2
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-041-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2». Краткое содержание книги:
Літак Цепелін Штаакен XIV Р. 69/18 з українськими опізнавальними знаками, в оточенні старшин та козаків 1-го Запорізького авіаційного загону, на летовищі під Кам янцем-Подільським, серпень 1919 р. Цей літак здійснював повітряний міст поміж Українською Народної Республікою та Західною Європою (фото з приватної колекції)
Петро Панч і Борис Антоненко-Давидович свідчать, що майже всі молоді старшини Дієвої армії УНР були сільськими хлопцями з родин селян, учителів та священиків. Це теж значною мірою відповідає дійсності. Вихідці з міст і українські дворяни переважно служили у штабах і в артилерійських та інженерних військах. Відповідно, у цьому середовищі панувала російська мова, бо міські мешканці, а тим паче дворяни, українською не володіли.
Кадрові російські старшини, що служили в українських військах, досить чітко ділилися на дві групи. Першу (меншу) становили вихідці з селян і духовенства, а другу (більшу) — дворяни та міські мешканці.
До першої групи належали командувач Дієвої армії УНР у 1919 р. Василь Тютюнник, генерали Микола Капустянський, Гаврило Базильський, та ін. Незважаючи на свою «кадровість» — закінчення військових училищ мирного часу та тривалу службу в російській армії, ці старшини залишалися дітьми селян та сільських попів, тому селянська армія, якою у більшості була Дієва армія УНР, стала їм рідною.
Старшини дворянського походження, відірвані від народу, хоч етнічно належали до українців та мали предків зі шляхти Богдана Хмельницького, за своєю сутністю лишалися росіянами. Тільки окремі з них володіли українською мовою, та й те — завдяки дитячій цікавості до всього, що їх оточувало. Зокрема, добре говорили українською генерали Євген Мешковський та Володимир Сальський, перший — з полтавських, а другий — з волинських дворян. Однак інші старшини-дворяни, зокрема генерали Михайло Омелянович-Павленко та Олександр Удовиченко, навчилися цього лише у 1920 р.
Представники цієї групи у своїй масі були симпатиками білої ідеї, і значна їх частина восени 1919 р. перейшла на бік білогвардійців (Збройних Сил Півдня Росії А. І. Денікіна). Ті, що залишилися, врешті-решт органічно вписалися у старшинську спільноту Дієвої армії УНР. Більше того, зайняли у ній керівне становище, адже переважно були нащадками старовинної Гетьманської старшини часів Богдана Хмельницького, запорізьких, задунайських, чорноморських та інших козацьких отаманів.
Соціально-психологічний портрет старшин-дворян досить точно змалював у своїх спогадах генерал-хорунжий Михайло Крат (він, як і деякі українські військовики дворянського походження, опанував українську мову лише 1920 р.):
«Прадід мій Григорій Матвійович не хотів ділити Красної Луки (нашого родинного гнізда) поміж дітьми, а все зоставив старшому синові Архипові; а Огієві, моєму дідові, дав освіту й наказав «служити цареві», бо земля всю родину не вигодувала б. Так наш рід поділився на Архиповичів і Огійовичів. Перші були не тільки по крові, але й по цілій своїй культурі, а часто і з переконань українцями, а Огійовичі, до котрих я належу, не завжди визнавали себе українцями, забули рідну мову, розповзлися по всій Росії й тільки приналежність до «дворян полтавської губернії» в’язала їх з рідною землею та українським народом.
Дід мій Огій служив недовго в Павлоградському гусарському полку. Потім вийшов “в отставку” і був начальником таможні (митного уряду) на австрійському кордоні в Таурогені та Новоселицях з титулом “ дєйствітєльний статскій совєтнік”… Як казав мені батько, дід не міг без сліз читати підпільного тоді Шевченка, однак всіх своїх синів (мав їх багато) віддав у науку до Полоцького кадетського корпусу, тільки наймолодшого хворобливого Юрія — в гімназію в Ковні.
Батько мій Микола Огійович скінчив цей корпус в 1872 році, а два роки пізніше почав службу в царській гвардії — в Лейб-гвардії Єгерському полку. Не мав він нагоди пізнати свій нарід й бути його вірним сином так, як і його сестра та всі його брати, за виімком згаданого Юрія, що до корпусу не був прийнятий, після закінчення гімназії вступив до Петербурзького університету. Там познайомився зі студентами, свідомими українцями й сам став щирим і свідомим українцем. Служив у Петербурзі, але кожного року їздив або в Полтавщину, або в Галичину, навчився української мови й був активним членом петербурзької “Громади” <…>