Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2

Щоправда, під прапори Української Народної Республіки стали далеко не всі офіцери-українці російської армії (яких 1917 р. нараховувалося близько 60 тис.). Більшість їх, особливо з уродженців Лівобережної та Південної України, взагалі не брали участі у Визвольній війні. Вчорашні прапорщики та підпоручики військового часу, вони вже на початку 1918 р. повернулися до мирної діяльності, і потому були мобілізовані або до Червоної, або до білогвардійської армій.

За станом на вересень 1918 р. в Армії Української Держави гетьмана П. П. Скоропадського налічувалося 4 500—5 000 старшин. Після оголошеної гетьманом у жовтні того ж року мобілізації чисельність українського старшинського корпусу зросла до 7 тис. За часів Директорії значна частина генералів і штаб-старшин (полковників та підполковників) дезертирувала з української армії та невдовзі опинилася у Червоній і різноманітних білогвардійських арміях. Однак чимало молодших старшин, здебільшого тих, які у 1918 р. встигли закінчити Інструкторську школу (їх нараховувалося 1667; більш докладно про це — у наступному розділі дослідження) перебувало в Дієвій армії УНР принаймні до кінця 1919 р.

Напередодні Першого Зимового походу значна частина старшин — переважно вихідців із Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської та Херсонської губерній, залишила армію та розійшлася по домівках. Багато з них пізніше намагалося знову приєднатися до Армії УНР, але не змогли перетнути лінію польсько-радянського фронту. Тільки окремі, у першій половині 1920 р. побувавши вдома — на Полтавщині чи Харківщині, а потім, наражаючись на чисельні небезпеки, здолали пішки кілька сотень кілометрів і повернулися до своїх частин. Під час польсько-українського наступу на Київ до Армії Української Народної Республіки були мобілізовані старшини з Волині, Поділля та Холмщини.