Бійцівський клуб

Я питаю: то де Тайлер?

Механік з бійцівського клубу стоїть біля відчинених дверцят «кадиллаку», мов особистий водій.

Він високий, кістки та шкіра, нагадує телеграфний стовп.

Кажу, ми з ним зустрінемось?

Межи передніх сидінь на мене чекає святковий торт із незапаленими свічками. Я сідаю. Ми ідемо.

Уже за тиждень відвідувань бійцівського клубу керуєш машиною на максимально допустимій швидкості. Може, кал у тебе другий день чорний від внутрішніх крововиливів, але ти незворушний. Інші машини їдуть навколо тебе. Виструнчуються у хвіст. Водії тобі тицяють факи. Незнайомці ненавидять тебе. Геть нічого особистого. Після бійцівського клубу розслаблюєшся настільки, що тобі стає все одно. Ти навіть радіо не вмикаєш. Може, зламані ребра в тебе розходяться при кожному вдиху. Машини позаду блимають фарами. Сідає помаранчево-золоте сонце.

Механік усередині, за кермом. Святковий торт на сидінні поміж нас.

Жижки сіпає — дивитися на хлопців на штиб нашого механіка в бійцівському клубі. Кістки та шкіра, вони ніколи не здаються. Б’ються, доки їх не перетворять на котлету. Білі — мов занурені в жовтий віск скелети з татуюваннями, чорні — наче в’ялене м'ясо, такі зазвичай тримаються разом, їх можна уявити разом на зібранні «Анонімних наркоманів». Вони ніколи не кажуть: «Стоп!». Ніби вони — сама енергія і рухаються настільки швидко, що втрачають чіткість контурів, ці хлопці відновлюються після чогось. І єдине, що вони можуть обрати, — вид смерті, тож вони хочуть померти в бійці.

Таким хлопцям доводиться битись один з одним.

Ніхто не викличе їх на бій, і вони не можуть битися ні з ким, окрім таких самих засмиканих і худих, із кісток та люті, — бо ніхто інший не погодиться з ними битися.

Ті, хто спостерігає, навіть не кричать підбадьорливо, коли такі, як наш механік, виходять один проти одного.

Усе, що чується, — дихання бійців крізь стиснені зуби, ляскіт рук при спробі затиску, свист та удар, коли кулак періщить і молотить у тонкі порожнисті ребра, затиснені в клінчі. Бачиш, як із хлопців вистрибують м’язи, вени й жили. Їхня шкіра сяє, спітніла, побита і волога, під єдиною лампою.

Минає десять хвилин. П’ятнадцять. Їхній запах, — вони пітніють, і цей запах нагадує аромат смаженого курчати.

Двадцять хвилин бійцівського клубу. Врешті один з них падає.

Після бійки двоє колишніх наркоманів провисять решту ночі один з одним, спорожнілі й усміхнені від важкої бійки.

З часів бійцівського клубу цей механік постійно зависає поруч будинку на Пейпер-стрит. Хоче, щоб я послухав написану ним пісню. Щоби подивився на сколочену ним шпаківню. Він показував мені знімок якоїсь дівчини й питався, чи вона достатньо вродлива, щоби з нею одружитись.