Людолови Том 1

За Потоцьким посунула п'яненька шляхта, що обідала на дворі й на ганку. Знаком наказав він їй розташуватися на лавах, нашвидку встановлених під стінами, і сів за столиком поруч з прокуратором. Коли гості розсілися й замовкли, Потоцький підвівся, крутячи свій шовковий вус, вклонився на всі чотири сторони й проголосив, що зібрав пишне панство не тільки на розваги, але також і pro bono рubliсо [69].

Оглушні крики «віват» загули під склепінням, забилися в вікна з кольоровим склом, відгукнулися на ганку і в саду, що тихо шелестів під надвечірнім вітром.

Коли крики вщухли, Потоцький знову заговорив, дивлячись на потемнілі портрети предків.

— Справа йде про злоту вольність шляхетську, — почав він, торкаючись найчутливішої струни шляхетського самолюбства. — Нашій вельможній шляхті завдано нечуваної ганьби, то більш незносної, що вона не від шляхетної руки, яка могла б змити її на двобої власною кров'ю, а від руки згордованого хлопа, що посягнув на нашу святиню.

— Про що це він? — здивовано зашипіли напівголосно гості.

— Я маю на оці, - вів далі Потоцький, — нечувану нахабність козацької старшини, цих самозваних шляхтичів. Вони пролізли до нашого соймику, щоб зсередини, з самих надр нашої верстви, зруйнувати споконвічну твердиню наших прав і нашої волі. Vох рорulі — vox Dei[70] — каже старовинна мудрість. І голос народний наказав вигнати їх з соймику, як колись Христос вигнав гендлярів з храму. Але вони не склали зброї. Ці розбишацькі отамани, ці ватажки й привідці хлопських бунтів насмілилися вписати протестацію до гродських книг, називаючи наше справедливе обурення свавіллям, образою святині, розбійницьким нападом і так далі. І недостойні своєї гідності судді, які присягалися зберігати заповіти республіки та громадського блага, наважилися прийняти той протест і записати його до гродських книг. Це ще раз доводить, що кров і походження визначає душевні якості людини і що не можна ушляхетнювати хамів, давати хлопам нобілітацію.

А той підлабузник хлопства, зрадник і дезуніт [71] Михайло Кропивницький, брацлавський підсудок, перший почав їм сприяти. Бо навіть, як то мені достоту відомо, він порадив їм звернутися до люблінського трибуналу, вважаючи наше справедливе обурення за злочин проти бога й віри, — якою іронією бринить це слово в устах єретиків, — і навіть до королівського суду, бо ввесь земський уряд був на соймику, так би мовити, виконуючи свої службові обов'язки. Такого знущання, такої образи не можна перетерпіти. І якщо один з цих негідників уже напоровся на мою шаблю, то й інші мусять дістати свою справедливу кару.

— Оце правда!

— Слушно сказано!

— Так. Справді так, — вискочив похитуючись Кособудський, що не мовчав і не міг мовчати під чаркою. — Де не сунеш — скрізь ці лайдаки перетинають нам шлях. Повезеш збіжжя на ярмарок чи то до Гданська — старшини навезуть удвоє і так збивають ціну, що хоч повертай валку додому. Повезеш поташ — знов те саме. А в Ярославі та Перемишлі ані пройти, ані проїхати від старшинських волів.