Українська дивізія «Галичина»
- Автор: Гайке Вольф Дітріх
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: Братствo кол. Вояків 1-ої УД УНА
- Переводчик: Роман Колісник
- Жанр: История
Электронная книга - «Українська дивізія «Галичина»». Краткое содержание книги:
Штаб Дивізії негайно видав потрібні накази й розпорядження. У бойову групу входить один піхотний курінь 29-го полку, підсилений однією батерією легкої артилерії, двома винищувально-протитанковими чотами, двома чотами саперів, відділами зв'язку і бойового постачання. На командира бойової групи призначено підполковника Вільднера (Wildner), фольксдойчера з Словаччини, колишнього офіцера словацької армії. Бойова група впродовж 24 годин їде трьома ешельонами на Словаччину, а для решти Дивізії було замовлено транспорти у Братіславі. Тим часом уся Дивізія приготовляється до переміщення.
Наступного дня командир з своїм начальником штабу поїхав потягом через Відень до Братіслави, щоб обговорити з штабом німецького командування на Словаччині усі подробиці, зв'язані з переміщенням і завданнями Дивізії на Словаччині. [28] Командувач був задоволений з підкріплення своїх сил Дивізією. Фрайтаґ відразу підкреслив, що Дивізія перебуває в стадії формування, яке ще далеко не закінчено, і мусить продовжувати бойове навчання. Далі він вияснив, що Дивізії бракує зброї і бойового спорядження, що майже всю зброю віддано бойовій групі, що вона через брак засобів транспорту неоперативна, а через брак зброї небоєздатна. Генерал Гефле прийняв завваги Фрайтаґа до відома. Він уважав, що присутність великої військової одиниці, навіть у стані неповної боєздатности, спричиниться до заспокоєння терену. Він обіцяв докласти всіх зусиль, щоб озброїти і якнайшвидше довершити формування Дивізії. Нічого дивного - його власний інтерес вимагав утворення боєздатної дивізії якнайскоріше.
Далі генерал Гефле інформував нас про становище на Словаччині. На Словаччині вибухло повстання, правдоподібно інспіроване большевиками, до якого приєдналася майже вся словацька армія разом з міністром оборони генерал-полковником Ф. Чатлошом (Ferdinand atlo). Це повстання підтримали також національно свідомі словацькі кола, як вияв опору на німецьку окупаційну політику їх батьківщини. Повстання вибухло в танковому ґарнізоні у Св. Мартіні. Там в районі Ружомберка (Ruomberok) багато німців уже впали жертвами повстання. За останній час помічено явища, що вказували на можливість повстання, але вищі власті не звертали уваги на перестороги генерала Гефле. У цьому найбільше завинив німецький посол у Братіславі Г. Людін (Hans Elard Ludin). Тепер центр повстання скупчений у районі міст Банська Бистриця (Banska Bystrica; нім. Neusohl) - Зволень (Zvolen; нім. Altsohl). Армія словацьких повстанців не виявляє багато охоти до серйозної боротьби, одначе вона забрала з собою добре озброєння та устаткування. По всій імовірності, хребет повстанських військ творять совєтські старшини й комісари. У зв'язку з вибухом повстання, на території майже всієї Словаччини сильно поширилися партизанські дії. У такій ситуації важко утримувати головні шляхи відкритими для комунікації. Генерал плянує повести наступ на центр повстання, як тільки отримає потрібні сили. У поборюванні повстання візьме участь також бойова група Дивізії. У його дальших плянах - ліквідація партизанських дій, якими керують комуністичні елементи з-посеред словаків, а в деяких випадках також поодинокі бійці Червоної Армії. Тому, що гориста місцевість сприяє партизанським діям, генералові Гефле невідкладно потрібні сили для боротьби з партизанами й для охорони важливих комунікаційних ліній та центрів воєнної промисловости.
Завданням Дивізії буде охорона району навколо міста Жіліни, включно з самим містом. Дивізія мусить негайно приступити до активного поборювання партизанів, їхня бойова вартість не надто велика і тому Дивізія може приступити до виконання свого завдання навіть у теперішній стадії свого переформування й навчання. Тепер у районі Жіліни перебуває танкова дивізія «Татра» (запасна танкова дивізія з Ліґніц), яка прочистила вже цей район. Одначе вона потрібна до наступу на центр повстанців і тому Українська Дивізія мусить її негайно заступити. Генерал Гефле просить Фрайтаґа відразу поїхати до Жіліни і там обговорити з командиром Дивізії «Татра» усі справи, пов’язані із зміною. Для забезпечення Дивізії зброєю, а головне тягловою силою, начальник відділу І(b) Дивізії має негайно порозумітися з квартирмайстром штабу генерала Гефле, від якого одержить потрібну допомогу. Цікаво при цьому відзначити, що на домагання для Дивізії зброї у зв'язку з її переміщенням на Словаччину, вищі німецькі управління лаконічно заявляли: «Ми зброї не маємо. Здобудьте її у партизанів».
[28] Після окупації Чехії Німеччиною, Словаччина проголосила 14 березня 1939 року свою самостійність, але насправді була залежна від гітлерівської Німеччини. Президентом Словаччини став політичний діяч священик Йосип Тісо, який очолював Глінківську Народню партію після смерти її засновника Андрія Глінки в 1938 році, а з жовтня 1938 року став прем'єром автономної Словаччини. Паралельно до партії і до армії на Словаччині існувала також так звана Глінківська ґвардія, парамілітарна організація, завданням якої було утримування ладу і спокою на Словаччині.
У міру послаблення Словаччини словацькі політичні, а особливо військові провідні кола почали щораз більше орієнтуватися на чехо-словацький екзильний уряд у Лондоні, а коли влітку 1944 року до кордонів Словаччини почав наближатися німецько-совєтський фронт, вони плянували в останній момент зробити переворот і перейти на бік альянтів.
Проте така політика не була на руку Совєтському Союзові, який намагався мати свої впливи й викликати загальне протинімецьке повстання. Після заключення пакту дружби й взаємної допомоги між Бенешом і Сталіном 12 грудня 1943 року большевики почали перекидати на Словаччину вишколених у Совєтському Союзі партизанів. У червні 1944 року Український штаб партизанського руху, який в той час вишколював цих партизанів, вислав на Словаччину мішані загони, зформовані з 220 чехів і словаків та 450 совєтських партизанів. В кінці серпня партизанський рух на Словаччині нараховував 8 000 партизанів, в тому числі 3 000 були совєтські. Між ними було багато українців, які у 1940 році тисячами перейшли з окупованої угорцями Карпатської України до УРСР.
Тоді 30 серпня 1944 р. проголошено загальне повстання, яке охопило середню Словаччину з осередком у Банській Бистриці. На бік партизанів перейшли деякі частини словацького війська, включно з міністром оборони генерал-полковником Фердінандом Чатлошом. Щоб уникнути німецьких репресій, Тісо закликав німців на допомогу. Вже 31 серпня Гіммлер вислав на Словаччину свого начальника головного управління СС, СС-оберґруппенфюрера Ґоттлоба Берґера, який в 1939 році відограв важливу ролю в проголошенні незалежности Словаччини президентом Тісо. Після трьох тижнів його заступив вищий фюрер СС і поліції Германн Гефле.
Не одержавши значнішої допомоги з Совєтського Союзу, словацькі партизани й армія опинилися в скрутному становищі. Німці повели проти них дії і 28 жовтня захопили партизанський центр у Банській Бистриці. Після цього партизани далі вели боротьбу в горах проти німців, яка проте не мала вже великого значення.
На території Словаччини, що була під контролем німецької армії, існувало дві, а навіть три влади: німецька (зокрема військових чинників), цивільного словацького уряду на чолі з президентом Тісо та Глінківської словацької народньої партії і Глінківської ґвардії (словацька армія вже не існувала); врешті далеко від шляхів - у горах панували словацько-совєтські партизани.
Після закінчення війни чехо-словацький уряд засудив на кару смерти і стратив ген. Гефле, Людіна та през. Тісо.
Joseph A. Mikus, J. D. Slovakia. A Political History 1918-50. The Marquette University Press, Milwaukee, 1963, Wiscounsin. John Armsrong. (Edited by.) Soviet Partisans in World War II. Madison, 1964. The University of Wisconsin Press. Людвік Свобода, генерал армії. Від Бузулуку до Праги. Переклад з чеської - Олега Микитенка. "Радянський Письменник", Київ - 1964.