Фантастика Всесвіту. Випуск 3

— Курсант Фартінгворт, — виголосив він.

Фартінгворт зайшов і ніяково став перед столом найвищого військового чину Землі. Бул Андервуд уважно огледів курсанта. Незважаючи на хвацьку уніформу академії, він справляв враження мрійливого невдахи. Його вицвілі блакитні очі сумно виблискували за товстими контактними лінзами.

— Ви мені більше не потрібні, лейтенанте, — мовив головнокомандувач своєму помічникові.

— Слухаюсь, сер.

Лейтенант хвацько обернувся кругом і помарширував до дверей, які швидко розчахнулися, а тоді так само блискавично захряпнулися, коли лейтенант переступав поріг.

Головнокомандувач закліпав очима, почувши, як хруснули кістки і хрящі. Повів плечима, тоді звернувся до робота-секретаря:

— Відправте лейтенанта Брауна в госпіталь… і, е-е… підготуйте подання про нагородження його Місячною медаллю за ризик життям під час виконання службових обов’язків.

Він підійшов до курсанта й одразу взяв бика за роги.

— Курсанте Фартінгворт, — прогримів генерал. — Чи знаєте ви, що таке концентратор нещасть.

— Так, сер. Спершу такі речі, як пожежа в школі, мене не дуже вражали, бо я не пов’язував їх із своєю особою. Та, з роками, такі випадки частішали, а після того, що сталося на моєму першому побаченні з дівчиною, я почав розслідувати.

Головнокомандувач обережно спитав:

— А що сталося під час цього побачення?

Мітчі зашарівся.

— Я запросив дівчину потанцювати, і вона зламала ногу.

Генерал прокашлявся.

— Тож, врешті, ви стали розслідувати?

— Так, сер, — з гіркотою в голосі мовив Мітчі Фартінгворт. — І виявив, що я концентратор нещасть і гіршаю в геометричній прогресії. Кожним роком я приношу вдвічі більше нещасть ніж попереднього. Я радий, що ви також дізналися про це. Я… не знаю, що робити. Тепер вирішувати вам.

Головнокомандувачеві трохи полегшало на душі. Можливо, справа не така вже й складна, як він побоювався.

— Чи є у вас якісь ідеї? Врешті, ви завдали Землі таких збитків, на які здатен щонайменше бойовий марсіанський флот.

— Так, сер. Гадаю мене слід розстріляти.

— Гм?

— Так, сер. Справа моя безнадійна, — говорив розпачливо Мітчі. — Справді, я, мабуть, найгірший солдат усіх часів. Усе життя я мріяв стати космонавтом і зробити гідний внесок у боротьбу проти марсіан, — очі його виблискували за контактними лінзами. — Чому, я… — він запнувся і сумовито глянув на головнокомандувача. — Яка від мене користь? Самі тільки збитки. Концентратор нещасть. Єдине, чим тут можна зарадити, — знищити мене.

Він спробував засміятися, але сміх у нього вийшов хрипким.

Бул Андервуд почув, як у нього за спиною раптом вилетіла шибка. Він знову кліпнув очима, але не обернувся.

— Вибачте, сер, — мовив Мітчі. — Тепер вам ясно, що єдиний вихід — розстріляти мене.

— Послухайте, — попросив головнокомандувач, — чи не відійшли б ви на кілька кроків. Станьте аж у тому кутку кімнати. — Він прокашлявся. — Ми вже розглядали таку можливість, та зважаючи на політичне становище вашого батька, відкинули її.