Агент №13
- Автор: Беркеши Андраш
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: Георгій Андор
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Агент №13». Краткое содержание книги:
Угорські офіцери внутрішньої служби Шалго, Кара та інші з допомогою і при підтримці місцевого населення розкривають злочинні наміри західної агентури, запобігають ідеологічним диверсіям, спрямованим проти соціалістичного ладу Угорської Народної Республіки.
Годилося б дати раз в одутлу від пива пику інженера і викинути його на вулицю. Та Сюч цього не зробив: боявся скандалу. Почав, мов якийсь хлопчак, виправдовуватись перед ним, пояснювати, що Салаї неправильно врозумів їхні стосунки, адже в них просто давня дружба. Мовляв, у Беати складна, суперечлива вдача, вона капризна, в будь-яку мить у неї можуть виникнути найнесподіваніші ідеї, і через те їй потрібен друг з певним життєвим досвідом, щоб давати їй розумні й корисні поради, стримувати від дурниць…
— Годі базікати, майстре. Не вдавайте з себе батька Беати. Зрозуміло?! Кінчайте. Їй я теж сказав. Її шури-мури під час мандрівки в Італію я пробачив, але тут не дозволю робити з себе дурня!
Ці слова обурили його.
— Навіщо ж ви допустили, щоб той німець запаморочив їй голову? Адже ви теж були там! — Він нагло випустив дим просто в плескате обличчя Салаї. — А знаєте, чому ви тоді не протестували, поводились, як продажна шкура? Бо спокусилися на долари! Хіба не так? Вам припали до смаку дрібні подачки німця, запрошення в бар, дарові обіди. І пан інженер заплющив на все очі, не хотів бачити нічого, хоч і знав про стосунки між Беатою і Меннелом. Знаєте, хто ви після цього? Покидьок! Сказав би ще більше, та не дозволяє виховання. А тепер забирайтесь геть!..
Сюч ніжно гладив рудувате, шовковисте волосся дівчини. «Так, — думав він, — Салаї заслуговує на те, щоб я його добре відлупцював». Беата поступово заспокоїлась І заснула. Чоловік обережно прикрив її ковдрою і ліг сам.
Прокинувся він від того, що в двері хтось стукав. Протер очі, безтямно озирнувся. Сонце вже стояло високо.
Прокинулась і Беата, ліниво позіхнула.
— Хто там? — запитав Сюч і глянув на годинник. — Господи, вже пів на десяту!
У двері знов постукали. Сюч похапцем надягнув пляжний халат.
— Зараз, — гукнув він і глянув на дівчину. — Накинь на себе щось або йди до ванної!
Почекавши, поки вона вийде, відчинив двері. На порозі стояв Оскар Шалго. Обличчя в нього було змарніле, втомлене. Товсті щоки, лоб блищали від поту, сорочка була зовсім мокрою. Білі брюки зім'яті, пожмакані. Піджак він тримав під пахвою, наче якусь ганчірку.
— Їй-право, я вже гадав, що ви десь поїхали! — Він байдуже оглянув кімнату. — Страшенна спека надворі. А де Беата?
— Я тут, — відгукнулася дівчина і вийшла з ванної. — Добрий ранок!
— Цілую ручки. — Старий кивнув їй головою, відсторонив чоловіка й увійшов до кімнати. Він поводився так, ніби тут мешкав. Раптом помітив на столі коньяк. — Ого, гляньте на них, вони п'ють «Мартель»! — Товстун підніс пляшку ближче до очей. — Непоганий напій, але я більше полюбляю марку «Наполеон». Чи знайдеться тут ще одна чиста склянка, панночко? — Шалго бачив, як молоді перезирнулися, але вдав, ніби нічого не помітив.
Беата закусила губи. Хотілося чимось дошкулити старого, але Сюч стримав її:
— Принеси склянку, Беато!
Дівчина лише глибоко зітхнула і зникла за дверима ванної.
— Якщо не заперечуєте, пане Сюч, я присяду на хвильку, — сказав Шалго і, крекчучи, важко опустився в крісло. — Погано бути старому. Ось уже й ноги страшенно болять. — Старий жалівся таким тоном, ніби він їх давній приятель. Тим часом не зводив очей з Беати, яка саме наливала коньяк у склянки. — Знаєте, в чому я щовечора парю ноги? Ніколи не вгадаєте. В гарячому відварі чебрецю. Та біс його знає, чомусь в останній час уже й це не дуже допомагає. — Він підняв склянку. — А ви чому стоїте? Прошу, сідайте. Почувайтесь як удома. За ваше здоров'я! — Відпив коньяку й глянув на молодих, що стояли перед ним ніби вкопані. Потім наморщив лоб: — Мені здається — ви на мене гніваєтесь. Чи, можливо, я помиляюся?
Тим часом Сюч одягнув брюки.
— Ми просто втомлені, — відповів він. — Уночі мало спали. — Він сів на бильце крісла, кивнув Беаті, щоб і вона присіла. Дівчина опустилась на ліжко.
Шалго запалив сигару.
— Сподіваюся, вам не заважаю? — У голосі його звучали нотки образи. — Слово честі, якби ви на мене сердились, мені було б дуже прикро. Чомусь я симпатизую вам. Тому гадаю, ви теж будете раді зустрічі зі мною.
— Хіба не бачите, як ми зраділи вашому приходу? — пробурчала Беата, зробивши кислу досить гримасу на обличчі. — Навіть розгубилися від радості, — додала глузливо. — Аж підстрибуєм від щастя, пане менеджере. Чи не так, любий? — Вона мстила старому за те, що той обдурив її.
— Ще б пак, — підтвердив Сюч, теж закурив і пошкрябав заросле підборіддя: —Дозвольте запитати: чого це ви нас ушанували своїм приходом?