Що впало, те пропало

— Я добре пам’ятаю і Тома Свіфта, і його друга Неда Ньютона, — сказав містер Рікер. — «Том Свіфт і мотоцикл», «Том Свіфт і магічна камера»… Коли я був маленьким, ми жартували: «Том Свіфт і електрична бабуся».

Піт знову зобразив ввічливу посмішку.

— Там ще було з десяток книг про дівчинку-детектива Тріксі Белден і ще про Ненсі Дрю.

— Здається, я розумію, до чого ти ведеш, і мені не хочеться тебе розчаровувати, але доведеться. Том Свіфт, Ненсі Дрю, брати Харді, Тріксі Белден… Усе це цікаві свідчення минулої епохи й чудове мірило того, як за останні років вісімдесят змінилося те, що називається підлітковою літературою, але ці книги не мають ніякої грошової цінності, навіть якщо вони в ідеальному стані.

— Я знаю, — відповів Піт. — Я потім перевірив у блозі «Гарні книги». Але, поки я їх розглядав, у гараж увійшов дядько Філіп і сказав, що в нього є таке, що зацікавить мене ще більше. Я йому до цього розповідав, що займаюся Джоном Ротстайном. Виявилося, це «Утікач» у твердій обкладинці з автографом. Без посвяти, просто підпис. Дядечко Філ розповів, що отримав цю книгу від якогось хлопця на ім’я Ел, який програв йому в покер десять доларів. Він сказав, що вона в нього зберігається вже п’ятдесят років. Я подивився на вихідні дані, це перше видання.

Містер Рікер слухав його, гойдаючись на стільці, але після цих слів із грюкотом сів рівно.

— Стривай-но! Ти, імовірно, знаєш, що Ротстайн дуже рідко давав автографи?

— Так, — кивнув Піт. — Він називав це «спотворенням досконалої книги».

— Саме так, у цьому він був схожий на Реймонда Чандлера. А чи відомо тобі, що підписані автором книги цінуються більше, якщо автор написав лише своє ім’я, без посвяти?

— Так, на «Гарних книгах» про це написано.

— Підписане перше видання Ротстайна, імовірно, чогось коштує. — Містер Рікер замислився. — Хоча, якщо увімкнути мозок, у якому вона стані?

— У гарному, — швидко відповів Піт. — Кілька плям на форзаці й титулі, більше нічого.

— Ти, я бачу, у темі.

— Почитав дещо після того, як дядько показав Ротстайна.

— Ця книга не в тебе, я гадаю?

«У мене є дещо краще, — подумав Піт. — Якби ви тільки знали». Часом він відчував тягар від цього знання, а сьогодні — особливо, через те що доводилося брехати.

Це брехня заради добра, нагадав він собі.

— Ні, але дядько сказав, що подарує її мені, якщо я хочу. Я сказав, що мені треба подумати, бо він не… Ну, знаєте…

— Не має уявлення, яка її реальна вартість?

— Так. Але потім я почав думати…

— Що?

Піт сунув руку в задню кишеню, дістав складений аркуш паперу й простягнув його містеру Рікеру.