Що впало, те пропало
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Bill Hodges Trilogy #2
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-9290-4
- Переводчик: Віталій Михалюк
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Що впало, те пропало». Краткое содержание книги:
Чи можливо перетворити записники на гроші? Чи існував спосіб? Піту не подобалося навіть думати про те, щоб розлучитися з ними, але водночас він розумів, що ховати їх від усіх на горищі неправильно. Роботи Ротстайна, особливо останні дві книги, заслуговували, аби світ про них знав. Вони б відродили репутацію Ротстайна, Піт у цьому не мав сумніву, утім, не це було головне. Читачеві вони б сподобалися — ось що було головне. Читач би їх полюбив, якби був таким, як Піт.
Але ж рукописи — не безликі двадцяти-і п’ятдесятидоларові банкноти, походження яких неможливо відстежити. Піта могли схопити й відправити за ґрати. Він погано уявляв, у якому саме злочині його могли звинуватити, — зрозуміло, що аж ніяк не в приховуванні краденого майна, адже він його не отримав на зберігання, а тільки знайшов, — але був упевнений, що спроба продати те, що не належить тобі, точно є якимось порушенням закону. Можна було б пожертвувати щоденники альма-матер Ротстайна, але це довелося б робити анонімно, інакше все спливе, і батьки дізнаються, що їхній син підтримував їх грошима, викраденими у вбитого. Більш того, за анонімне пожертвування нічого не отримаєш.
Піт у своїй роботі жодного слова не сказав про вбивство Ротстайна. Він читав про це, переважно в комп’ютерному залі бібліотеки. Він знав, що Ротстайна застрелили в такий спосіб, що це скидалося на страту. Він знав, що виявлені у дворі сліди дозволили детективам зробити припущення, що в злочині брали участь двоє, троє або навіть четверо чоловіків, судячи з розміру відбитків ніг. Вважали також, що невдовзі після цього двох із них було вбито на одній із придорожніх зон відпочинку в Нью-Йорку.
Через деякий час після вбивства в Парижі Маргарет Бреннан, перша дружина письменника, дала інтерв’ю. «У цьому провінційному містечку всі тільки про нього й говорили, — сказала вона. — Про що ще їм було говорити? Про корів? Про якийсь там новий гноєрозпилювач? Для провінціалів Джон був важливою людиною. Вони чомусь думають, що письменники заробляють стільки ж, скільки директори банківських корпорацій, тому вважали, що на своїй фермі він зберігав сотні тисяч доларів. Якийсь заїжджий пройдисвіт почув ці розмови, от і все. Такі-от неговіркі янкі! Присягаюся своєю ірландською дупою, тамтешні місцеві жителі винні не менше, ніж бандити, які це скоїли».
Коли її запитали, чи таке можливо, щоб Ротстайн міг зберігати в себе не лише гроші, а й рукописи, Пеггі Бреннан, як написав її інтерв’юєр, «розсміялася сигаретно-хриплуватим голосом».
«Чергові чутки, дорогенький. Джонні сховався від усього світу з однієї причини. Він перегорів і був занадто добрим, щоб визнати це».
«Що ти про це знаєш? — подумав Піт. — Він, напевно, і розлучився з тобою, бо йому набрид цей сигаретно-хриплуватий сміх».
Піт прочитав безліч версій у різних газетах і журналах, але сам схилявся до того, що містер Рікер називав «принципом леза Оккама». Тобто найпростіша й очевидна відповідь зазвичай є правильною. Троє людей вдерлися до будинку, й один з них убив своїх спільників, щоб усю здобич залишити собі. Піт уявлення не мав, навіщо цей хлопець приїхав до цього міста й чому сховав скриню, але був упевнений в одному: грабіжник, що залишився в живих, ніколи не повернеться за своїм добром.
Математика не була сильним боком Піта — тому й доводилося витрачати час на ці літні курси, — але не треба бути Ейнштейном, щоб скласти прості цифри й оцінити можливості. Якщо грабіжникові, що залишився в живих, у 1978 було тридцять п’ять, (Пітеру цей вік здавався найімовірнішим), отже, у 2010, коли Піт знайшов скриню, йому було б шістдесят сім, а зараз близько сімдесяти. Сімдесят років — це вже глибока старість. Якщо він і з’явиться за своєю здобиччю, то хіба що на ходунках.
Звернувши на Сикоморову вулицю, Піт посміхнувся.
Він припускав три можливих пояснення, чому грабіжник не повернувся за скринею, усі три однаково ймовірні. Перше: він міг сидіти у в’язниці за якийсь інший злочин. Друге: він міг померти. Третє було поєднанням перших двох: він міг померти у в’язниці. Як би там не було, Піт не думав, що йому варто перейматися щодо цього хлопця. А ось записники — інша річ. Вони його надзвичайно хвилювали. Скніти над ними — це все одно, що сидіти на купі викрадених прекрасних картин, які ніколи не зможеш продати.
Або на ящику з динамітом.
У вересні 2013, майже за тридцять п’ять років після вбивства Джона Ротстайна, Піт поклав у конверт з адресою батька останню пачку грошей зі скрині, триста сорок доларів, і, розуміючи всю жорстокість сподівань, яким не судилося справдитися, додав коротку записку: «Це останнє. На жаль, більше немає».