Що впало, те пропало

Пітові раптом стало так сумно, аж сльози на очі навернулися. А все через зворушливу розчуленість, яка завжди була притаманна Тіні, у поєднанні з потворним розсипом прищів на лобі. Цікаво, її за них дражнять в школі? Якщо ні, то будуть.

Він простягнув руки.

— Ну, іди до мене. — Вона підійшла. Піт міцно її обійняв, потім узяв за плечі й суворо подивився в очі.

— Але ці гроші… Це не я.

— Ага. Як скажеш. Може, той записник, який ти читав, був набитий грошима? — Вона реготнула. — У тебе був такий винуватий вигляд, коли я тебе з ним заскочила тоді.

Він закотив очі під лоба.

— Іди спати, крихітко.

— Гаразд. — Біля дверей вона повернулася. — А мені сподобалися ті кабінки для перевдягання. І ще дещо. Хочеш, скажу? Тільки ти подумаєш, що це дивно.

— Давай, кажи вже.

— Там учні носять форму. Дівчатка — сірі спідниці з білими блузками й білими гольфами. Можна надягати светр, якщо хочеш, сірий, як спідниця, або красивий темно-червоний. Барбара каже, вони називають його мисливським.

— Форма? — здивовано промовив Піт. — Тобі подобається носити форму?

— Я ж казала, що ти здивуєшся. Хлопчики не знають, які бувають дівчата. Дівчата можуть тебе кривдити, якщо ти носиш неправильний одяг, або якщо носиш правильний, але занадто часто. Можна надягати різні блузки або кросівки по вівторках і четвергах, можна робити різні зачіски, але досить швидко вони — погані дівчатка — починають розуміти, що в тебе є тільки три джемпери й шість гарних шкільних спідниць. І тоді вони починають говорити капості. Але, якщо всі щодня вдягаються однаково… Хіба що светри різних кольорів… Вона знову здула з чола волосинки. — У хлопчиків такого не буває.

— Узагалі-то, буває, — заперечив Піт.

— Усе одно, мама навчить мене шити одяг самотужки за викрійками з журналів. «Сімплісіті» або «Баттерік», і тоді в мене буде більше. А ще в мене є друзі. Багато друзів.

— Еллен, наприклад.

— Еллен нормальна.

«І після школи отримає гідну роботу офіціантки або буфетниці, — подумав Піт, але промовчав. — Це якщо вона не завагітніє в шістнадцять».

— Я тільки-но хотіла сказати, аби ти не хвилювався.

— Я не хвилююся, — запевнив її Піт. — Я знаю, у тебе все буде добре. І це не я надсилав гроші. Чесно.

Вона посміхнулася, сумно й водночас змовницьки, через що раптом якось зовсім перестала бути схожою на маленьку дівчинку.

— Гаразд, зрозуміло.

Тіна пішла, обережно зачинивши за собою двері.

Тієї ночі Піт довго не міг заснути. Невдовзі після цього він зробив найбільшу помилку у своєму житті.