Прощавай, рудий кіт
- Автор: Унт Маті
- Язык: украинский
- Переводчик: Алевтина Спрогіс
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощавай, рудий кіт». Краткое содержание книги:
Маті Унт назвав свій твір «наївним романом». І справді, на перший погляд він ніби наївний. Але саме ця «наївність» чудово передає характерне для молодої людини сприйняття світу — свіже, безпосереднє, щире. «Наївний роман» дуже швидко став однією з улюблених в Естонії книжок для підлітків. У виданні 1967 року, звертаючись до читачів, Маті Унт пише: «Готуючи нове видання «Рудого кота», я зробив деякі виправлення, бо альманах «Тіпа-Тапа» вийшов ще 1963 року, тобто давненько, і «наївність» роману тепер видалася мені занадто вже наївною. Але разом з тим я знаю, що перероблений в аспекті 1967 року, роман досить багато втратив би. Тому я обмежився переважно скороченням, а також замінив деякі надто великі «наївності» на менші. Сподіваюся, я не засмутив цим прихильників наївності і загальна наївність усе-таки, лишилась».
«Прощавай, рудий кіт» — це художня сповідь молодої людини! нашого часу, юнака, котрий чесно заявляє, що в людині він ставить найвище, яким хоче бути сам, сміливо виступає проти міщанства в усіх його проявах.
В цьому найбільша цінність «наївного роману» Маті Унт.
Аарне відчув, що його проймає дрож. А тітонька знову стала серйозна.
— Та що з тобою говорити, Аарне… Це все одно, що воду в ступі товкти… Забери все, що в мене є, тільки не бреши мені. Чуєш?
Голос їй підвищився, очі заблищали.
— Чуєш? Забери все моє добро, продай його, тільки не бреши. Чуєш ти, виродку?
Тітонька підійшла до Аарне. Хлопець підвівся. Тітонька здалася йому зовсім чужою.
— Я нічого не брав.
— Брешеш, щеня!
Аарне не поворухнувся.
Тітонька зціпила зуби, зблідла і зовсім втратила самовладання. Вона ступила до нього ще один крок і вперто повторила:
— Брешеш, щеня! — І замахнулася. Аарне схопив її руку, — вона була холодна й безсило тремтіла. Одвернувшись, тітонька прошепотіла:
— Іди!..
І ще раз:
— Іди!..
Аарне не міг рушити з місця.
— Куди?
— Іди!..
Тітонька була наче в трансі. Вона підійшла до полиці, вийняла купу старих книжок, знайшла серед них картонну коробку з написом «Сігулда».
На синій кришці золотом з червоним було зображено незграбну пару народних танцюристів. У коробці лежали конверти і поштовий папір. Тітонька взяла конверт і аркуш паперу, а коробку поклала на місце. Потім сіла на канапу.
— Я писатиму листа. Я писатиму листа твоїй матері.
Це було сказано з гордим відчаєм. Зашкрябало перо. Кілька рядків через увесь аркуш — зневажливих, жорстоких.
За хвилину заклеєний і надписаний конверт упав на стіл перед Аарне.
— Будь ласка, віднеси на пошту.
Аарне підвівся і, навіть не глянувши на конверт, вийшов.
З Андо та Індреком він зустрівся в кафе. Поруч Індрека сиділа якась незнайома Аарне дівчина, чорна, як циганка.
— Познайомтесь, — усміхнувся Індрек.
— Інгрід, — мовила дівчина, подаючи руку.
— Аарне.
— Інгрід — відмінниця навчання, — зразу ж похвалився Індрек.
— Тоді у вас не буде згоди.
— Чому?
— Почнете змагатися.
— О ні!
— Ви певні?
— Так, ми надто різні.
Аарне подивився на них. Індрек трохи іронічно всміхався. І хоч він був ретельно причесаний, на очі йому весь час спадало пасмо волосся.
Інгрід була серйозна. Хто вона? Немов у відповідь на це запитання Індрек пояснив:
— Інгрід вчиться у сьомій середній школі.
— Он як?
За столом на мить запала тиша.
— Знаєте, мене, здається, викидають з квартири, — нарешті мовив Аарне.
Андо усміхнувся.
— Нічого дивного… Вже останні дні.
Інгрід нічого не зрозуміла з цієї розмови, довелося пояснювати їй.
— Це ж дуже цікавий екземпляр, ваша тітонька Іда, — зауважила Інгрід.
— Знаєте, називаймо одне одного на «ти». Згода? — запропонував Індрек.
Ніхто не заперечував.
— Людей треба виховувати, — вела далі Інгрід.
— Виховувати! — передражнив Андо. — Як? Образами позитивних героїв?
— Ти провокатор.
— Друзі, хіба ви не вірите, що на світі є позитивний герой? — схвильовано спитала Інгрід.
Андо співчутливо усміхнувся, Індрек похитав головою.
— Все залежить від того, який той позитивний герой, котрого ти маєш на увазі…
Інгрід з щирим сумом сказала:
— Я маю на увазі хорошу людину, прекрасну людину. Героя. Є він чи нема?
— Є, — мовив Аарне. — Але якщо він людина, то він в той же час і поганий…
— Не знаю… я все ще шукаю. Розповім вам одну історію, Індрек її знає… Якось улітку я працювала в колгоспі з одним чоловіком. Він був для мене героєм, повірте! Багато розповідав про свої подорожі і працював за двох. Коли я спитала, чого він так старається, він одповів: «Цей колгосп дуже бідний. У мене вільне літо, чому б не попрацювати?» Я спочатку була вражена, а потім захоплена. Спитала, що він робитиме з грошима. Сказав, що збирається багато подорожувати. Він подобався мені, ми з ним багато розмовляли. А тоді… Якось увечері він причепився до мене і… Я змушена була його вкусити… Згодом я його бачила в місті, він штукатурив свій власний будинок. Розумієте? Мені хотілося плакати… Де ж він, герой нашого часу?
Ніхто не міг відповісти.
— Але я його все-таки шукаю, — сказала Інгрід. — Я вірю, що він є.
— Може, ти його шукаєш не там, де треба, — зауважив Аарне.
— Як це?
— Ну, я не знаю… ми дуже молоді і дурні.
— Я шукаю прекрасне. Є ж на світі прекрасне?