Прощавай, рудий кіт
- Автор: Унт Маті
- Язык: украинский
- Переводчик: Алевтина Спрогіс
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощавай, рудий кіт». Краткое содержание книги:
Маті Унт назвав свій твір «наївним романом». І справді, на перший погляд він ніби наївний. Але саме ця «наївність» чудово передає характерне для молодої людини сприйняття світу — свіже, безпосереднє, щире. «Наївний роман» дуже швидко став однією з улюблених в Естонії книжок для підлітків. У виданні 1967 року, звертаючись до читачів, Маті Унт пише: «Готуючи нове видання «Рудого кота», я зробив деякі виправлення, бо альманах «Тіпа-Тапа» вийшов ще 1963 року, тобто давненько, і «наївність» роману тепер видалася мені занадто вже наївною. Але разом з тим я знаю, що перероблений в аспекті 1967 року, роман досить багато втратив би. Тому я обмежився переважно скороченням, а також замінив деякі надто великі «наївності» на менші. Сподіваюся, я не засмутив цим прихильників наївності і загальна наївність усе-таки, лишилась».
«Прощавай, рудий кіт» — це художня сповідь молодої людини! нашого часу, юнака, котрий чесно заявляє, що в людині він ставить найвище, яким хоче бути сам, сміливо виступає проти міщанства в усіх його проявах.
В цьому найбільша цінність «наївного роману» Маті Унт.
Еста Лійгер не здобула загального визнання, хоча була найчеснішою з художників, яких знав хлопець. Чому така невідповідність? Аарне часто думав про це. Якщо одна людина не зрозуміє іншої, то вона не зрозуміє і її внутрішнього світу. Як народжується загальнозрозуміле мистецтво? Може і мистецтво стане зрозуміле всім, якщо зібрати правду всіх людей — як бджола збирає з квітів нектар?
Нещастя Лійгер полягало в тому, що в її полотнах була тільки вона сама: чесна, шукаюча, сумна самотня жінка…
— Гаразд, я покажу… — нерішуче мовила Лійгер.
Аарне дуже хотів, щоб Майя була тактовною. Він добре знав Лійгер і її надмірну вразливість. Про одну картину Лійгер сама сказала:
— Я назвала її «Музика Баха».
Постаті поривалися вгору, тремтіли, іскрилися тонкими чорними лініями. Бах. Культ, дрож, поривання. Злітання вгору, громи десь у хмарах.
— Я люблю Баха, — сказала Еста Лійгер. — Ви мене розумієте?
— Так, розумію, — повільно мовив Аарне. — Вірте мені, будь ласка, добре?
Глянувши на Майю, він помітив, що та байдуже гортає якийсь журнал з малюнками. «Звісно, про що може розповісти ця картина людині, яка не любить музики?» — подумав він. Колись Майя байдуже знизувала плечима біля картин Чурльоніса. «Може, я надто прискіпливий?» Він усміхнувся до Лійгер.
— Ви в нас вірите?
— Так, мабуть, вірю, але… Боже мій, завжди були діти. Чому ж тепер діти прагнуть стати суспільною силою?
— Це так! — Аарне вдарив рукою по столу. — Мені подобається Осборн, подобається! Я хотів би протестувати так, як він!
— І я б протестувала, — усміхнулась Лійгер. — Але проти чого? Протест минає разом з молодістю…
Аарне розпалився.
— Ви питаєте, проти чого! Думаєте, що проти життя чи державного устрою? Ні! Я протестував би проти сонливості. Я стукав би по дахах і кричав, як Джіммі Портер: «Ей! Уявімо на мить, що ми люди!» Я сказав би: «Борімося проти кретинів!» Але… Я помітив, що відтоді, як це слово увійшло в моду, його найбільше вживають самі кретини! Треба примусити людей бачити, яким життям вони живуть! Чи не є це одним з завдань художника?
— Можливо… — замислено мовила Еста. — Про що тільки ви не думаєте… Ми набагато старші од вас, і то не забиваємо свої голови такими речами…
— Нам дуже легко все дістається, — відповів Аарне.
Лійгер встала.
— О Майєчко, вам, мабуть, скучно… Ми говорили про дурниці і захопились…
— Ні, мені не скучно…
— Котра година? — спитав Аарне.
— Посидьте ще. Тільки пів на десяту.
— Ні, нам треба йти.
Біля порога Аарне зупинився і сказав:
— Мені подобається сперечатися з вами…
— Мені теж, — відповіла Еста Лійгер. — Приходьте до мене, а то я ще постарію…
— Ти нудьгувала?
— Ні. Правда, ні. Але…
— Що «але»?
Аарне взяв Майю під руку.
— Аарне, я не підходжу… Я… розумієш?
— Ні.
Аарне зупинився. Зупинилася і Майя, уважно дивлячись на нього.
— Ми дуже різні…
Вона притулилася головою хлопцеві до плеча. Її волосся торкнулося щоки Аарне.
— Ми дуже різні, Аарне, — повторила Майя.
«Жахливо, але це правда», — подумав він. Однак примусив себе сказати:
— Облиш цю розмову! Звідки ти взяла, звідки?
— Знаєш… Я слухала вас і… заздрила. У вас є думки…
— А у тебе немає, чи що?
Майя нічого не відповіла. Аарне насилу стримався, щоб не сказати їй щось образливе… Майя не мала прана заздрити…
Він довго пояснював їй це.
Дівчина слухала і, здавалося, з усім погоджувалась. А потім сказала:
— Повір, Еда набагато краща за мене…
Аарне здригнувся. Він не міг одразу зібратися з думками. За хвилину прошепотів:
— Еда… Чому? Чому ти саме про неї сказала?
— Просто так… Я знаю.
— Що?
Майя опустила голову і вперто мовчала.
— Думаєш, я її люблю?
— Але міг би любити, правда ж? Вона розумна!
Аарне розізлився:
— Ти дурна.
— Це правда, — згодилася Майя.
— Перестань! Хочеш довести, що ти справді…
— Більш нічого мені не лишається.
«Ми говоримо нечемності одне одному, — думав він. — Як воно сталося?..»
— Майю!
Він схопив дівчину і рвучко трусонув. Може, хотів збудити в ній нове життя?
— Майю, тебе цікавить мистецтво? Чесно?
Очі дівчини налилися сльозами, і вона кивнула головою.
— Якщо тобі доведеться вибирати: я чи мистецтво, кому ти віддаси перевагу?
— Тобі, — мовила Майя.