Прощавай, рудий кіт
- Автор: Унт Маті
- Язык: украинский
- Переводчик: Алевтина Спрогіс
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощавай, рудий кіт». Краткое содержание книги:
Маті Унт назвав свій твір «наївним романом». І справді, на перший погляд він ніби наївний. Але саме ця «наївність» чудово передає характерне для молодої людини сприйняття світу — свіже, безпосереднє, щире. «Наївний роман» дуже швидко став однією з улюблених в Естонії книжок для підлітків. У виданні 1967 року, звертаючись до читачів, Маті Унт пише: «Готуючи нове видання «Рудого кота», я зробив деякі виправлення, бо альманах «Тіпа-Тапа» вийшов ще 1963 року, тобто давненько, і «наївність» роману тепер видалася мені занадто вже наївною. Але разом з тим я знаю, що перероблений в аспекті 1967 року, роман досить багато втратив би. Тому я обмежився переважно скороченням, а також замінив деякі надто великі «наївності» на менші. Сподіваюся, я не засмутив цим прихильників наївності і загальна наївність усе-таки, лишилась».
«Прощавай, рудий кіт» — це художня сповідь молодої людини! нашого часу, юнака, котрий чесно заявляє, що в людині він ставить найвище, яким хоче бути сам, сміливо виступає проти міщанства в усіх його проявах.
В цьому найбільша цінність «наївного роману» Маті Унт.
— Тійт?
— Так.
Знову запала мовчанка, адже хлопець не наважувався більше ні про що питати.
— Ти… любиш його?
Еда обернулась і глянула на Аарне так, що він швидко додав:
— Пробач, я надто прямо…
— А… — махнула рукою Еда.
Аарне помітив, яка невпевнена була хода дівчини. Виною тому був не тільки слизький, припорошений снігом тротуар. Хлопець відчув, що він зайвий. На розі він зупинився.
— Ну гаразд… Ти йдеш додому?
— Не знаю.
— Ну що ж, Едо… Тоді я піду… Ти не сердишся?
— Ні.
Аарне уважно подивився дівчині в обличчя, але не міг нічого на ньому прочитати. Нарешті вона ледь помітно усміхнулась:
— До побачення!
— До побачення!
Аарне чотири рази оглядався. Еда зникала у вечірньому присмерку.
ВЕЧЕРЯ З ТАЄМНИМ НАМІРОМ
Одного сумного дня тітонька Іда вразила свого племінника несподівано агресивною посмішкою.
— Ти знаєш, Аарне, що у мене все-таки завжди була і є надія? Чуєш?
— Так, чую…
— У мене все-таки є надія, уперта надія. Я все ще вірю…
Тітонька розчулилась.
— Це та естонська віра, яка допомагає нашому народові… Я чомусь вірю, що ти колись візьмешся за розум. Так само я вірю, що наша країна ще буде вільною…
— Що?
— Аарне, ти кепкуєш з мене, я знаю. Невже ти справді не розумієш, що таке воля?
— А що?
Здавалося, тітоньці кортить побалакати. Все можна пояснити дуже просто. Події останнього місяця засмучували і її, у всякому разі, вона відчувала, що ігнорування і жорстокість як засоби виховання не дали бажаних наслідків. Вона добре бачила, що хлопець з кожним днем більше вислизає з рук. А крім того, їй треба було з кимось поділитися своїми думками. Тітонька Іда все ще любила Аарне, і в ім'я цієї любові ладна була піти на все. З альтернативи — голод чи джентльмен — хлопець мав вибирати останнє. Адже…
— Воля? Воля означає те, що ти зараз міг би бути незалежним хазяїном.
— Що?
Тьотя не дала себе перервати.
— Ну, якщо не хазяїном, то кимось іншим. Хіба має значення? Головне: ти кимось був би. А зараз ти — ніщо…
— Як?
— Авжеж. Воля — це не те, що ти можеш гуляти скільки завгодно. Це ще нічого не означає. — Тітонька трохи помовчала, похитала головою. — Хіба в наші дні будеш ситий, якщо не збрешеш… — Вона вдарила кулаком себе по коліну і вигукнула: — А я все-таки вірю!
— У що?
— Вірю, що справедливість переможе!
— Безперечно, — погодився Аарне. — За будь-яких обставин переможе.
— Так… Аарне, я все ще вірю. У мене лишилася надія. Коли б ти знав, Аарне, як я дивилася на тебе вранці… Ти спав з розкритим ротиком…
На обличчі тітоньки з'явилась по-дитячому щира усмішка. Аарне чомусь стало трохи соромно. Надто пізно було відповідати взаємністю на цю несподівану ніжність.
— Аарне, може, ми ще зрозуміємо одне одного… Ми ж з тобою давні друзі. Га? Невже ми не порозуміємось! Все можна перебороти, правда ж?
— Так, — пробурмотів Аарне.
— Ну от! Я вірю, що з тебе вийде джентльмен. Як ти сам вважаєш?
Аарне стенув плечима.
— Не знаю…
— Не знаєш?..
Тітонька відчула, що насилу налагоджений зв'язок знову починає руйнуватися. Якби вона мала сміливість глянути правді в очі, то давно зрозуміла б, що ніякого зв'язку вже немає. Натомість вона сказала:
— Ти, звісно, хочеш їсти?
Вона вірила у майбутнє естонського народу й прагнула зробити з хлопця справжнього джентльмена. Тому тітонька принесла на стіл двоє варених яєць, бутерброди, буженину і каву. Ідейна проблема перетворювалась на матеріальну. Двоє варених яєць і буженина, з одного боку, бутерброд — з другого…
Тітонька, помітивши в очах Аарне радість, подумала: «Я перемогла!»
Адже і ведмедя можна примусити танцювати за грудочку цукру! Зараз цей хлопець їсть, і в очах у нього — вдячність. Він сповнений ніжності і любові до своєї тітоньки Іди.
Тьотю, тьотю, я хочу на білому коні летіти полями з блискучою шаблею в руці. В цьому я знаходжу любов, а в любові — силу. Отакий я. Гей!
Аарне бачив в очах тітоньки покірливе чекання і думав: «Я переміг!»
Тітонька Іда, мабуть, не витримала більше дуелі і здалася.
Аарне, Аарне, як я зразу не збагнула, що нове покоління більш життєздатне, що у нього могутня духовна зброя і нам, старим, треба неодмінно зважати на це нове покоління. Пробач старій тітоньці Іді, яка неспроможна йти в ногу з прогресом!