Прощавай, рудий кіт
- Автор: Унт Маті
- Язык: украинский
- Переводчик: Алевтина Спрогіс
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощавай, рудий кіт». Краткое содержание книги:
Маті Унт назвав свій твір «наївним романом». І справді, на перший погляд він ніби наївний. Але саме ця «наївність» чудово передає характерне для молодої людини сприйняття світу — свіже, безпосереднє, щире. «Наївний роман» дуже швидко став однією з улюблених в Естонії книжок для підлітків. У виданні 1967 року, звертаючись до читачів, Маті Унт пише: «Готуючи нове видання «Рудого кота», я зробив деякі виправлення, бо альманах «Тіпа-Тапа» вийшов ще 1963 року, тобто давненько, і «наївність» роману тепер видалася мені занадто вже наївною. Але разом з тим я знаю, що перероблений в аспекті 1967 року, роман досить багато втратив би. Тому я обмежився переважно скороченням, а також замінив деякі надто великі «наївності» на менші. Сподіваюся, я не засмутив цим прихильників наївності і загальна наївність усе-таки, лишилась».
«Прощавай, рудий кіт» — це художня сповідь молодої людини! нашого часу, юнака, котрий чесно заявляє, що в людині він ставить найвище, яким хоче бути сам, сміливо виступає проти міщанства в усіх його проявах.
В цьому найбільша цінність «наївного роману» Маті Унт.
— А-а, ви тут… А я шукаю, шукаю. Давайте ключ і ходімо.
Кроки стихали в коридорі. Тільки тепер Аарне відчув, що спітнів.
— Ходімо…
Вони вийшли у коридор. Двері пронизливо рипіли. Було вже близько одинадцятої, вгорі грали «Маленького ослика».
На вулиці дзюркотіла вода у ринвах, і вони відчули на обличчях теплий вологий вітер.
— Скажи, ти… любиш мене? — спитала Майя.
Аарне вловив у її голосі щось тривожне.
— Так, — швидко відповів.
— За що?
— ?
— За що можна мене любити? Я не підходжу тобі.
Аарне зупинився.
— І тобі не соромно?
Майя одвернулась і закусила губу. Над ними в деревах пронісся вітер — весняний вітер. Аарне обережно добирав слова.
— Послухай… Зрозумій, я дуже люблю, коли у людини є руки. А ще більше — коли у неї є голова… Голова! Розум!.. І не з книжок запозичений розум, а… ну… просто людський розум! Якщо у людини немає голови, це, на мою думку, гірше, ніж коли в неї немає рук. Як ти вважаєш?
— Не знаю…
— Що ти не знаєш?
Майя відповіла не зразу. Якийсь час вони стояли під великим мокрим деревом, уникаючи дивитися одне на одного.
— Гаразд, ходімо. вже… — нарешті прошепотіла дівчина.
— А, чорт!
— Що з тобою? — злякалась Майя.
— Нічого. Ходімо, ходімо…
— Ти не відповів мені, Аарне…
— Пробач… За що я люблю тебе?.. — Аарне зупинився. — Знаєш, може, я не дуже люблю тебе таку, як ти є. Але дуже люблю ту дівчину, якою ти колись неодмінно станеш! Неодмінно! Віриш? Скажи, віриш?
— Не знаю.
— Я примушу тебе змінитися, чуєш? Я знаю, що ти зможеш. Ти повинна знайти собі мету в житті, чуєш?
— Примусь мене, — всміхнулася Майя. — Прошу!
— Як?
— Ну, хоча б удар мене.
— Облиш! Ти почнеш малювати. Я не прийду до тебе доти, доки ти не зробиш чого-небудь.
— Гаразд.
Мрячив теплий дощ. У світлі неонових ламп мерехтів асфальт.
— Весна, — мовив Аарне.
— О, ще ні… Ще разів чотири-п'ять випаде сніг…
— Ти тільки понюхай — у повітрі пахне весною!
— Гарно.
Справді, було гарно. Й Аарне був певен, що весна прийде, незважаючи на холоди.
ДЕНЬ СУМНІВІВ
У калюжах відбивалося ясне небо, а між калюжами чорніла грязюка. Сонце пригрівало, і в чорному пальті було просто жарко. Аарне піднявся сходами і звичним рухом відчинив двері. На сходах лежав рудий кіт. Йому теж було тепло.
Вікна кімнати виходили на північ. Тут було прохолодно й тихо. Аарне кинув папку на канапу і сів.
Увійшла тітонька Іда.
Аарне глянув на неї і одразу зрозумів: щось не гаразд. Вона ніяк не могла почати. Пройшла через усю кімнату до столика з радіоприймачем, взяла там спицю до плетіння, покрутила її в руці, постукала кінчиком по столу і знову поклала в шухляду. Потім трохи постояла коло вікна, дивлячись надвір, і зітхнула. Аарне розгорнув якусь книжку, що трапилась під руку, і не відводив голови. Відчував: тітонька дивиться на нього, так було секунд двадцять. Нарешті Аарне підвів голову. Тітонька ждала саме цієї миті.
— Де третій том моєї енциклопедії?
— Що?
— Я питаю, куди ти дів третій том моєї енциклопедії?
— Чому саме я мав кудись його подіти?
Тітонька криво всміхнулась.
— Аарне, будь чесний, прошу. Ну, я розумію…
— Я його не брав.
— Ну, я розумію, тобі потрібні були гроші, і ти — що ж було робити? — продав його… Так же?
— Я вдруге кажу, що ніякої енциклопедії не брав. Тітонька випрямилась, одвернулась і сіла на канапу.
Поправивши на вікні фіранки, мовила трохи іншим тоном:
— Я стара дурепа… Я справді була дурна… Вірила і все ще сподівалася. Сподівалась аж до цієї хвилини. — Вона прибрала театральної пози. — Тепер я втратила надію. Я чекала три роки. Вірила, що з тебе виросте людина, справжній мужчина. Я б тобі все віддала, всього навчила б тебе…
Тітонька затулила обличчя руками. Видно було тільки очі — застиглі, в сльозах. Мовчання. Надворі якесь дівча стрибало по калюжах.
Несподівано тітонька витерла очі і тихо засміялась. Сміх пролунав фальшиво й недоречно. Це було навіть страшно. І вона заговорила вже зовсім інакше — легко й весело.
— Та-ак, так. Мені Ітті вчора розповідала: був гарний хлопець, син лікаря Ральфберга, справді гарний хлопець. Гарно вдягнений, інтелігентний. У нього був друг, теж гарний хлопець… — Вона подивилась у вікно. — Мені саме згадалася ця історія… Смішно, правда ж? Ха-ха-ха! Так от, недавно він убив свого друга, здається, з рушниці, і вкинув у яму з нечистотами. Отаке воно, життя… Хлопець, звісно, вештався цілими ночами, татусеві ніколи було дивитися за ним… Думав, з хлопця вийде письменник, ха-ха-ха!..