На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років

Тиждень перемир’я дозволив супротивникам зміцнити свої позиції й підготуватися до нових активних дій. Розгортання українського наступу було призначено на 8 березня, але бої розпочалися 7 березня з оборони. Оборона українців була такою вдалою, що Т. Розвадовському пропонували навіть прориватися до Перемишля та Рави-Руської, залишивши Львів. Проте невдовзі прибула сильна польська група, перекинута з чеського фронту, і поляки перейшли в тотальний наступ. Після березневої поразки Галицької армії польське військо перехопило ініціативу на фронті. Унаслідок воєнних дій квітня 1919 р. українська армія була вибита з обладнаних рубежів оборони, а польське військо створило зручні плацдарми для генерального наступу. Польський Генштаб почав готувати велику операцію, якою планував переможно завершити війну.

Установити українську владу виявилося проблематично і в інших частинах колишньої Австро-Угорщини, які населяли русини, — Північній Буковині й Закарпатті. Ще 13 жовтня 1918 р. буковинські українці скликали міжпартійну конференцію, яка ухвалила розмежуватися з румунами, що також населяли край, та на основі права народів на самовизначення об’єднатися з галицькими українцями в одній державі; у краї також діяла Буковинська делегація УНРади. Однак 27 жовтня румуни утворили свою Національну раду, що спробувала оголосити про приєднання Буковини до Румунії. 8 листопада з’явилася прокламація короля Румунії, який буцімто задля збереження миру та запобігання анархії наказав своїм військам окупувати всю Буковину. Уже наступного дня румунський збройний загін генерала Задіка перейшов кордон у районі міста Серета, і 11 листопада румунська армія окупувала більшість краю. Українці Буковини, які покладали всі надії на Українських січових стрільців і мали в розпорядженні після їх від’їзду до Львова лише близько 400 солдатів, не змогли організувати опір румунським військам. Українська національна рада перебралася до Кіцманя, а до Львова та Києва з проханням про допомогу було відправлено її делегатів.

Закарпаття ж формально перебувало в складі Транслейтанії (угорської частини Австро-Угорщини), де 16 листопада 1918 р. було проголошено окрему Угорську Народну Республіку. У Закарпатті 9 листопада була створена Угорсько-руська народна рада, що висловилася за непорушність кордонів Угорщини та автономію краю в її складі. Пізніше тут почали діяти місцевий уряд та угорський намісник автономної «Руської Країни» (з центром у Мукачеві), яким став проугорськи налаштований русин А. Штефан. Водночас у середовищі угорських русинів (українців Закарпаття) було чимало прихильників об’єднання з рештою українських земель. У селі Ясіня, зокрема, утворилася українська раду й було проголошено Гуцульську Республіку, а 21 січня Всенародні збори угорських українців оголосили про приєднання Закарпаття до України. До Закарпаття з Галичини в січні 1919 р. було відправлено кілька військових експедицій, які наштовхнулися на опір угорців і румунів, які також претендували на край. Надати повноцінну військову підтримку українцям краю ЗУНР не могла через українсько-польську війну. Унаслідок цього, коли в березні 1919 р. в Угорщині впав республіканський уряд і була проголошена радянська республіка, на Закарпаття увійшли чехословацька й румунська армії. Врешті-решт західні держави ухвалили рішення про включення Закарпаття до складу Чехословацької Республіки (ЧСР), що було підтримане рішеннями Народної ради русинів США, Центральною руською радою в Ужгороді й закріплене в Сен-Жерменському трактаті 10 вересня 1919 р.